Один із найцінніших досвідів в моєму житті – це досвід переходу на українську
Про це на своїй сторінці у фейсбуці пише Катерина Мола, повідомляє UAINFO.org.
Це насправді дуже цікавий експеримент – над власною свідомістю, над своїм оточенням, над своєю пам’яттю та навіть над власним побутом. Мені дуже шкода, що ми мало про це говоримо. Не про мене, звісно, а про перехід. Адже це неймовірна й невідрефлексована подія для всього суспільства: люди, які народилися й виросли в російськомовних родинах, у російськомовних регіонах, навчалися в російськомовних школах, доволі відчутним відсотком припиняють говорити й думати російською і починають – українською.
Не через обставини, переїзд, зміну середовища, а винятково через власне вольове рішення. До цього не спонукає держава. Це не обертається бонусами та преференціями. Часто – навпаки, ти несподівано відкриваєш для себе нові обрії окупації та несвободи. І тебе справді приголомшує, але вже немає шляху назад. Як немає шляху назад для кожної чесної людини, яка раптом усвідомлює монструозних розмірів жахливу несправедливість. Ти просто опиняєшся на цьому шляху випробувань і вічного бою, як маленький м’якенький гобіт. Добрий день, пані та панове, тримайте свій перстень і пильнуйте ваше маленьке его.
Я не дуже хочу зараз говорити про поневіряння, яких зазнає українськомовна людина. Мені було би цікаво порівняти почуття природно українськомовних людей і вторинномовних від усіх цих ефектів, із якими маємо справу. Типу російськомовних учителів наших дітей, які роблять вигляд, що не розуміють, у чому проблема, офіціантів, які дуже бояться, що хтось здогадається, що вони з Фастова, українських новинних сайтів із базовою російською і тому подібних речей. Це все, ясна річ, насточортіло, і дуже не хочеться перетворитися на Ірину Фаріон, але іноді й дуже хочеться, з іншого боку. Але мене наразі більше цікавить такий ефект: що відчуває людина, яка вирушає в цю подорож?
От раптом вирішує для себе залишити тепленьку нірку російськомовності, де всі слова на свої місцях, де думки легко складаються в речення й не підводить фонетика, де у зручних яточках зберігаються спогади: мамини слова, перші книжки, осяяння та прозріння, відкриття, кумедні діалоги із друзями, жарти, перші зізнання в коханні, п’яні розмови на світанкових дахах, листи, написані кров’ю, Марк Аврелій, Шекспір і Борхес, прочитані російською. Як перекодувати це все? Як залишити весь цей корпус і вийти в ніч, де листопад. Під ногами чавкає гнила картопля й незібрані буряки. Йде дощ зі снігом, а вдалині чути звук дискотеки 1980-х. На тобі труси й майка, у руках целофановий пакет із гнилими буряками. Вперед, на тебе чекають дива!
І вони чекають.
Я не іронізую.
Читайте також: "Захист російської мови від української загрози": чому розраховувати на прозріння не випадає
І тут варто уточнити, що коли я говорю про гнилий буряк у пакеті, я говорю не про українську мову як таку, а про свої знання й навички. Тому що так, це перше, із чим ми стикаємося – нам здається, що ми знаємо, що таке українська мова й література. Нам здається, що ми легко нею оперуємо, нам здається, що це нескладно, але ми заглядаємо в пакет, а там гнилі буряки. Більшість із тих, хто переходить на українську з російської доволі, довго почуваються дебілами. Навіть якщо вже два роки веде фейсбук і твітер українською, читає і дивиться кіно українською, це величезний удар по автофілії. Тому що постійно говорити тільки українською виявляється непросто. Не так просто, як вам здавалося. І це боляче, друзі. Бо ти звик вважати себе розумним, швидким і дотепним. І раптом ти – гальмо з гикавкою. Але попри все, що я зараз вам розповідаю, ви не маєте зневіритися, тому що це того вартує. перестати бути російськомовним і стати українськомовним – це неймовірно, друзі.
Я не можу говорити про загальний досвід і тому говоритиму тільки про себе. Весь час, поки я послуговувалася російською, ідентифікуючи себе як українку, знаючи, що є українська мова, користуючись нею час від часу, я, якщо вже зовсім відверто, почувалася дещо дивно. Дещо шизофренічно. Це ніби в тебе є спадок, яким ти не користуєшся. Ти знаєш історію про те, що твої героїчні предки боролися за цей скарб, умирали, вбивали, гнили в тюрмах, аби зберегти його для тебе, передати наступним поколінням, ось три грубих томи легенд про драконів і гномів, чудовиськ і героїв, але все це нецікаво. Тому що це правда. Це все правда було, це не вигадка. Ось списки загиблих предків, їх не те що до середини, і тисячної долі не прочитаєш; ось портрети чудовиськ, усе задокументовано; ось матеріали справ, а ось власне – спадковий скарб, розпишіться – "А, та ладно, я потом посмотрю что там". І підіймаєшся з льоху, навіть не намагаючись поставити собі запитання: якого біса, трясця його матері, тут відбувається, ти, лінива тварюко?
З іншого боку, використовуючи російську, у мене ніколи, ніколи не було відчуття, що я маю на це повноцінне та стовідсоткове право. Я завжди чітко відчувала, що це як позичена річ. Як життя на зйомній квартирі, якої ти не любиш, якою користуєшся через обставини, яку ти навіть не обирав і якою не можеш вільно користуватися. Бо це все одно не твоє. Особливо чітко ти розумієш це, коли стикаєшся з насправді природними носіями. Я часто чула в Харкові: "О, а вы говорите по-украински?". На це зазвичай хочеться відповідати: "О, а ви думаєте, що ви говорите російською?".
Є певний момент, коли ти розумієш, що не можеш більше говорити російською. Тобі огидно. Тобі некрасиво. Тобі неприємно так, ніби тебе змушують. Хоча це тільки ти сам себе змушуєш. Це як курити, коли вже не хочеться. Як жити з людиною, яку не любиш. Як прокидатися, коли в тебе депресія.
Неможливо. Тоскно. Говориш, а ніби жаби з рота вивалюються.
Ти сприймаєш російську як знущання, і вона нею є. Ти просто приймаєш цей факт: мова – інструмент поневолення і колонізації. Російська мова.Це ментальна в’язниця, в яку загнано кілька мільйонів людей тільки в нашій країні. Це інструмент, за допомогою якого влада сторіччями відбирала найлояльніших і найгнучкіших для формування імперської бюрократії, і за допомогою цього ж інструменту знаходила найреакційніших для наповнення таборів і цвинтарів. Це може звучати як завгодно пафосно й на межі – мені вже однаково, тому що це правда.
Правда в тому, що сьогодні бути російськомовним в Україні означає лише те, що ти погоджуєшся бути переможеним. Ти визнаєш власну поразку й поразку всіх тих людей, які стоять умогильній темряві прямо за тобою. Те, що ти говориш російською, означає, що переміг Валуєв, Юзефович, Погодін, Ватутін, Сталін, Каганович, Путін, Сурков, Захарченко й "Гіві". І ще тисячі упоротих з-під Сизрані, які просихали останнього разу в 1982 році, але щиро вважають тебе гіршим, тупим і хитрим "колхозником", чиї цінності обмежуються салом і тужливою піснею. І якщо ти досі говориш російською, то всі вони мають рацію.
Читайте також: Цей процес потребує уваги не менше, ніж харківський Зайцевої, інакше вони вб'ють нас усіх – Забужко
Те, що сьогодні є люди, які самі переходять на українську, це як орли, які в кінці прилетіли й усіх врятували. Нема логічного пояснення, просто красиво й хочеться плакать. Сподіваюся, вони забрали з того поля всіх, я не пам’ятаю, якщо чесно. Це хороша метафора, але вона не вартує того, щоб перечитувати цю нудоту. І якщо ви думаєте про перехід, але не наважуєтесь, я хочу вам сказати важливу річ: спочатку вам буде важко, і ви будете повільним. Але вам буде цікаво.
Ви зрозумієте багато нового про себе, відкриєте для себе безліч слів і текстів, навчитеся дисциплінувати себе та пильнуваьи за внутрішньою чистотою, як справжній буддист. Ви зробите великий крок до справжнього себе, такий великий, що у вас запаморочиться в голові, але тільки спочатку. Ви зрозумієте про свободу та впевненість щось таке, чого ніколи не розуміли й не відчували раніше. Вам буде складно, але ви станете щасливішим, як стає щасливішою людина, яка припиняє брехати. Я завжди повертаюся внутрішньо до цього відчуття, якщо мені гірко від гнітючої російськомовності в Києві. Я справді вірю в те, що для більшості цих людей звільнення ще попереду, і я щиро радію за кожного, хто вирішує вийти з в’язниці.
У кінці цього послання Urbi et Orbi я хочу наголоситина двох речах, бо я впевнена, що на цьому етапі лишилося приблизно десять диваків. Отже, мене реально бісять дві речі, просто-таки дуже сильно. Перша: це люди українськомовні внутрішньо й у побуті, але російськомовні на загал. Мені здається, якщо вони почнуть говорити українською в публічному просторі, це фантастично змінить мовну картину в містах. Раптом стане дуже важко посилатися на більшість, тому що з’ясується, що російськомовної більшості не існує.
Ви самі заперечуєте власну емансипацію, чуваки. Ви не просто сидите в незамкненій в’язниці, ви самі її собі побудували, сіли в камеру, одягли на ноги кайдани та їсте щі. Це дуже жалюгідно, і вас кортить пиз*ити целофановим пакетом із гнилими буряками, тому що через вашу обмеженість страждають вільні люди.
Друга категорія – це російськомовні, які скаржаться на суржик. Слухайте, позатикайте пельки. Ви маєте вигляд розпещеного барського дитятка, яке вередує через те, що в роботяг некрасиве лахміття й жахливі кикоті у ветеранів війни. Ви не очманіли? Це і є колоніальні наслідки! Відкривай свого рота наступного разу тільки коли говоритимеш вибачення чистою українською, а до того мовчи і кланяйся.
Словом, я не знаю, хто це прочитає. Але якщо хтось дочитав, знайте, я вас обожнюю. І звісно, якщо у вас є подібний досвід, пишіть про нього й надихайте інших. А якщо нема, то переходьте, пишіть і надихайте інших. І пам’ятайте, що як би ви себе не виправдовували, неможлива справжня свобода в російській мові. Російська мова не створена для свободи, російський народ не є носієм ідеї свободи, і саме тому ви ніколи не будете справді вільним, допоки ви говорите мовою кріпаків і рабовласників.
Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube
