Гаразд, вважайте мене порохоботом, але я досі наполягаю саме на такому порядку денному. Корупція, суди, самоврядування, бізнесовий клімат, культура, освіта, охорона здоров’я та ще безліч різних першочергових завдань країни поступаються пріоритетністю цим трьом напрямкам, сто разів перепрошую: армія, мова, віра
Про це для "Тижня" пише Юрій Макаров, повідомляє UAINFO.org.
Щодо армії особливих доказів не треба, це показали останні події на Південному Кавказі. Сама собою висока мотивація безсила перед уміло застосованою новітньою технікою, навченістю, навичками взаємодії – всім тим, що відрізняє власне армію від добровольчих збройних формувань. А мотивація плюс підготовка роблять націю непереможною. Мова так само є вирішальним фактором виживання країни й держави: немає потужнішого фактора ідентифікації, європейські винятки підтверджують правило (про Швейцарію та Бельгію прошу не нагадувати, при нагоді можу прочитати лекцію, що там як і чому). Ці два поняття, між іншим, пов’язані між собою. Дозволю собі ще раз нагадати крилатий вислів Макса Вайнрайха, мовознавця й ентузіаста відродження мови їдиш: "Мова – це діалект плюс армія та флот".
А от із вірою складніше, суттєво складніше. Очевидно без зайвих доказів, що без віри (і похідної від неї однокореневої довіри) будь-яка спільнота приречена на розпад або занепад. Проте віра – надто абстрактна категорія, щоби стати частиною політичної програми. Зрозуміло за замовчанням, що в оригіналі йшлося про релігію. До того ж, враховуючи конкретні історичні обставини, про одну конкретну церкву – Православну церкву України. Але ж стриваймо, у нас церква не просто відокремлена від держави – цей поділ навіть закріплений у Конституції (ст. 35).
Читайте також: Об’єднанню українських православних не заважає жодна об’єктивна обставина – лише штучні перепони
До того ж ми маємо справу з а) багатоконфесійним суспільством, де на рівних мають існувати православні, греко-католики, римо-католики, протестанти, а також мусульмани, юдеї та язичники, нікуди не дінешся; б) зі значною мірою модерним урбанізованим суспільством, де певна частина (від чверті до третини) визнає себе атеїстами. Що ж стосується частки тих, хто реально й регулярно практикує церковне життя (зокрема підтримує свою церкву матеріально, а це, що не кажіть, найнадійніший критерій), то соціологія визначає цей показник у межах 20–25% від тих, хто називає себе вірянином. Якщо ж іще виокремити із цієї категорії вірян ПЦУ, то йтиметься про якихось 2–3% громадян… Така вона, сувора статистика, принаймні станом на минулий 2019 рік.
То невже захист інтересів абсолютної меншості має бути на чолі загальних зусиль? Переконаний, що так, якщо поглянути на проблему трохи глибше. Православ’я довгий час було головним ідентифікатором українців – важливішим та ефективнішим за мову й тим паче кордони. Власне, якби не православ’я, більшість із нас уже давно, років триста тому, були би поляками.
Доведеться нагадати, що аж до XVIII століття всі прояви гуманітарної думки, включно з філософією, політологією, естетикою тощо, реалізувалися в релігійній рамці й поза нею не могли існувати. Найважливіші явища української культури аж до XIX століття – це явища православної традиції, які до того ж народилися в середовищі монастирів, навчальних закладів або братств. Пізно визначати, хто мав рацію – Іпатій Потій і Кирило Терлецький чи Никифор Тур і Єлисей Плетенецький, але ж і греко-католицька віра значною мірою продовжувала цю традицію, хоча й відмовилася від якоїсь частини її констант. Про свідомість широких мас навіть зайве казати: вона була просякнута нею.
Читайте також: Різниця є, і саме вона становить сенс існування України й українців – В'ятрович
Інакше кажучи, сучасний українець, якщо він справді цікавиться своїм минулим і хоче його актуалізувати в сьогоденні, так чи так приречений мати перед собою цей ментальний орієнтир, навіть якщо він сам є свідомим атеїстом або агностиком.
Довгий час це прирікало свідомість українців на певну шизофренію, бо єдиною православною церквою на території України було специфічне політико-релігійне утворення, а по суті філія комуністичних партійних органів і радянських спецслужб із центром у Москві. Причому не в резиденції патріарха, а в будівлі ЦК КПРС на Старій площі. Що робила так звана "УПЦ" упродовж усіх років незалежності, не є таємницею: вона продовжувала виконувати завдання своїх імперських патронів, причому в найганебніших, найконсервативніших формах.
З огляду на це зусилля держави з відновлення Київського престолу, відродження Православної церкви України, а потому її всебічна підтримка, не є ані порушенням Конституції, ані зловживанням. Це святий обов’язок кожної нової влади – знов-таки, незалежно від індивідуальних стосунків із релігією того чи іншого лідера або чиновника.
Збереження церкви – це збереження ідентичності, це збереження України. Амінь.
Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube
