Якщо ми почали перевіряти й досліджувати запаси, зроблені на час карантину, навряд чи нам вдасться оминути пакети, а то й мішки із гречаною крупою, пише для "Еспресо" Олексій Мустафін
Чомусь саме її українці скуповують першою – у той час як, скажімо, американці при поширенні епідемії коронавірусу почали з туалетного паперу.
Втім і до появи Covid-19 у нашого народу із гречкою склалися особливі, певною мірою навіть інтимні стосунки – недарма навіть кохатися українці чомусь скачуть саме до неї, а не до посівів пшениці чи жита ("коханці в житі" – це радше до наших сусідів). А ще й образливе прізвисько "гречкосії". І купівля голосів на виборах – теж неодмінно "за гречку".
І це при тому, що батьківщина гречки – далекі від України Гімалаї та Тибет. Саме мешканці тих країв першими почали смакувати темним насінням рослини, що є далекою родичкою ревеню. Так-так, гречка не є злаковою культурою і до зернових її зараховують так би мовити "за компанію". Тибетці, а за ними й китайці, корейці, японці й зараз сприймають гречкані зерна радше як насіння, яке частіше просто додають до борошна іншого походження – для кольору чи смаку.
Використовувати гречку не як додаток, а як головний інгредієнт у стравах, робити з неї каші, а потім і хліб першими навчилися мешканці степу – кочові й напівкочові іраномовні племена, відомі нам під назвою саків. Саме в могильниках саків на Алтаї знайдено найдавніші археологічні свідчення вживання гречки в їжу. Чому вона так сподобалася кочовикам – здогадатися неважко, адже її вирощування не вимагало такої ретельної обробки землі, як злаки, зростала гречка навіть на поганих ґрунтах, а за потреби нею можна було годувати й худобу, яка для скотарів була все ж головним багатством.
У саків гречку запозичили споріднені з ними народи – сармати та скіфи. За їхніми посередництвом вона зрештою потрапила й до України. Вчені стверджують, що її вирощували та їли мешканці Немирівського городища, розкопаного у Вінницькій області. Мешкали там сколоти або ж "скіфи-орач", якщо вживати назви, використані Геродотом. Деякі науковці вважають їх саме скіфами, деякі – пращурами слов’ян, а можливо, населення городища взагалі було змішаним.
Читайте також: Рятівне, смачне й універсальне: сало справило неабиякий вплив на Європу
Як називали цю рослину та її зерно ці самі сколоти, ми, звісно, не знаємо. Коли ми кажемо "гречка", мимоволі пов’язуємо її із Грецією. Проте за античних часів її в Елладі не вирощували. Й ані з неї, ані до неї гречки не привозили. Давні греки про її існування могли навіть не здогадуватися. Це змушує дослідників шукати пояснення.
Дуже поширеною і досі залишається версія, що назва "гречка" з’явилася пізніше, за часів середньовічної Русі, бо цю культуру вирощували в монастирях, ченці яких були греками. Але таке пояснення здається дивним, якщо вона була відома в наших краях ще до появи християнства й ченців – місцевих і грецьких.
Навіть тоді, коли скіфів із причорноморських степів витіснили сармати, а тих – гуни й тюрки, прибульці запозичили чимало навичок попередників, зокрема й "гречкосіяння". Ба більше – завдяки тюркським племенам болгар ця культура поширилася й на захід, і на північний схід, і певний час саме їх, а зовсім не греків вважали її першовідкривачами. Висловлювали і припущення, що саме гуни та болгари принесли гречку з Алтаю (звісно, до відкриття археологами сколотських і сарматських старожитностей).
Саме тому народилися й інші версії походження назви "темних зерен". Від дієслова "гріти" – адже зазвичай зерна просмажували й варили, вживаючи як гарячу кашу. Або ж від імені чимось схожих на них плодів гірчиці, які своєю чергою отримали назву за свій гіркий смак (гречані зерна втім теж трохи гірчать). Одначе до єдиної думки вчені так і не дійшли.
З іншого боку, гречка має і кілька інших назв. Італійці та французи іменують її "сарацинським зерном", чехи – "поганським", на Піренейському півострові – "турецьким". Вірогідно тому, що познайомилися ці народи із гречкою за посередництвом інших тюрків – сельджуків, тих самих "невірних сарацинів", із якими воювали під час Хрестових походів. Проте великої популярності на Заході вона так і не здобула.
У Східній Європі гречку називали також "татаркою". Можливо, тому, що татарами з часом стали називати всіх степовиків – від монголів до гунів і болгар (останні втім і є пращурами сучасних татар), не надто відрізняючи їх між собою. А, можливо, тому, що гречка набула особливого поширення вже після навали Батия. І сприяли цьому вже згадані її переваги над злаковими культурами – насамперед невибагливість. Постійно доглядати за ланами за доби регулярних нападів кочовиків і справді було важко, тож гречка чи не вперше зіграла роль, яку потім виконувала не один раз – культури-рятівниці.
Навіть із появою козацтва й Запорізької Січі ця особливість гречки залишалася зажаданою. І вона століттями була такою собі "культурою тривожного кордону". А для козаків селяни перетворилися насамперед на "гречкосіїв", хоча, звісно, вирощували вони не лише гречку.
У Німеччині й Північній Європі гречку часто називають "буковим зерном". Швед Карл Лінней саме тому й дав їй латинську назву "фаопірум" – "букоподібний горішок". Вона й справді нагадує плоди буку. Які за часів загального голоду мешканці Північної Європи смажили та їли. Можливо, тому, що не мали поживнішої альтернативи у вигляді справжньої гречки.
Читайте також: Картопля: від шляхетської рослини до справді народного овочу
Із 16 століття Україна швидко перетворюється на експортерку хліба до Західної Європи. Спочатку його вивозили через балтійські порти, а після відвоювання в турків чорноморського узбережжя – і південним шляхом. Втім на продаж вирощували насамперед пшеницю. Непопулярна на Заході гречка залишалася для власних потреб українських селян. Ясна річ, кращі ґрунти відводилися під експортні культури, але й для гречки місця вистачало – знову ж завдяки її невибагливості. Її сіяли далі від чужого ока, на схилах ярів тощо. А де ще найкраще було усамітнюватися коханцям? От і стрибали вони саме в гречку.
Геть неромантичне 20 сторіччя стало для української гречки часом випробувань. Радянська влада вважала її неперспективною культурою. До того ж за часів індустріалізації та мілітаризації Сталінові потрібен був хліб, що користувався би попитом на зовнішніх ринках. А заплющувати очі на спроби селян виростити щось "для себе", на відміну навіть від колишніх поміщиків, більшовики точно не збиралися. Згадали про гречку лише після війни, коли людям доводилося хоч якось виживати у зруйнованій країні.
Одначе слабким місцем гречки залишалася її відносно невисока врожайність. Для радянської статистики, яка звикла міряти "успіхи СРСР" у тоннах і декалітрах,– це була неабияка вада. Тож тавро "неперспективності" знову і знову змушувало гречку поступатися пшениці та кукурудзі.
Під кінець 1980-х навіть на тлі загального дефіциту відсутність гречки впадала в очі. Я пам’ятаю навіть карикатуру тих часів, яка обігрувала пропагандистські штампи, за допомогою яких населення "відучували" від дефіцитних товарів. Каву називали "чорною смертю", цукор – "солодкою", а гречку – "дрібною". Не дивно, що саме ця крупа стала частиною, "подарункових" чи "соціальних наборів", роздачу яких посадовці й депутати звідтоді регулярно влаштовують для вразливих категорій громадян. Очікуючи від "ощасливлених" пенсіонерів вдячності у вигляді голосів на виборах. Так культура-рятівниця стала синонімом хабара.
За часів незалежності українська гречка стала жертвою вже не радянського планування, а ринкової конкуренції. Світової. Китайське чи російське зерно, навіть нижчої якості, виявилося дешевшими, тож і площі, відведені під цю культуру, в Україні швидко скорочувалися. А коли ціни швидко поповзли догори, уряд Миколи Азарова не знайшов нічого кращого, як закупити додаткові партії іноземної крупи. Звісно, "в інтересах трудящих".
Втім гречка, впевнений, ще не раз стане українцям у пригоді скрутної хвилини. Головне – щоб приводів для застосування цього "стратегічного запасу" в нас було поменше.
Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube
