Микола Пимоненко: “Похід на Москву”: з якого боку Кремлю чекати загрозу

Минув майже місяць з часу пригожинського "походу на москву", але й досі триває жвава дискусія на тему – наскільки відчутного удару зазнав путінський режим, чи залишається він стійким і з якого боку для нього може прийти загроза. Далекі від реалій західні "експерти" і ЗМІ, які здобували знання про росію "на відстані", й досі продовжують рефлексувати на тему "режим путіна тримається на волосині", пише у своєму блозі на "Обозреватель" журналіст Микола Пимоненко. Нам, звісно, такі тези приємно чути, але не все так у реальному житті. Дозволю собі поділитися своїми міркуваннями. На жаль, удар Пригожина вийшов мінімальним. Він не призвів ані до зміни режиму, ані до розбалансування системи державного управління на росії. Удар завдав певної шкоди репутаційного характеру, показавши, що нинішній власник кремля та його оточення здатні при навіть гіпотетичній загрозі втекти з москви і "працювати з документами" у більш-менш безпечному місці на пристойній відстані від столиці. У кінцевому випадку Пригожин здувся і, пройшовши за неповну добу понад 700 кілометрів, зупинився і розгорнувся у менш ніж 200 кілометрів від москви, вступивши у перемовини з оточенням путіна. Переговори він програв в одну хвіртку – головний його військовий актив ПВК "Вагнер" фактично розформовано і роззброєно, медійна імперія ліквідована, фінансові потоки перекрито, можливості влаштувати новий бунт мінімізовано, а сам Пригожин відправився на свій острів Святої Олени – у дрібне білоруське село (ну, такий масштаб особи). А далі справою техніки путінських гебельсів стала мінімізація ефектів путчу і маргіналізація Пригожина у медійному просторі, створення для нього у подальшому образу "лузера, який нічого не вартий", і для якого повернення буса з кешем та особистої зброї важливіше за принципи… Марш Пригожина показав, що 70-80% підтримка путіна росіянами не виходить за межі "соціологічних опитувань" (наскільки такі можливі за умови тотальної диктатури), і насправді пересічному росіянину байдуже і він не готовий виходити проти декількох тисяч бандитів захищати свого вождя (і ця ситуація принципово відрізняється від, приміром, серпня 1991 року). Ще одна ознака деградації – збройні сили російської федерації були так само пасивні у питанні захисту режиму. Яскравий доказ – здача без єдиного пострілу штабу Південного військового округу і цілком мирна розмова на лавочці між ватажком заколотників, з одного боку, та заступником міністра оборони росії та заступником глави генерального штабу росії, у ході якого останній запропонував Пригожину "забирати" шойгу і герасимова, яких він вимагав йому віддати. Так само слабкою ланкою виявилась і внутрішня опора путінського режиму – поліція і росгвардія. Відважні у придушенні одиночних пікетів та завантаженні автозаків школярами і студентками під час більш серйозного випробування просто зникли з радарів як у Ростові, так і за маршрутом вагнерівців… Показовою була також роль кадирівців, яких власник Чечні відправив звільняти Ростов. Вони "несподівано" і "прикро" застрягли в автомобільній корці, задокументували на відео свої бідкання з цього приводу і простояли у ній аж доти, поки Пригожин не згорнув свій похід і не вивів свої сили з Ростову. Чеченський фюрер вирішив зависнути над сутичкою путіна з Пригожиним у сподіванні виторгувати у переможця ще кращі умови царювання, ніж він має зараз… Підсумовуючи – режим тримається, бунт Пригожина підсвітив його слабкі місця, але конструкція ще залишається доволі міцною. Чи можна їй завдати серйозного удару? Цілком можливо, але він має носити багатовекторний характер. По-перше, це серйозні та гучні поразки у війні в Україні, з масовою загибеллю десятків тисяч "асвабадителей". У "глибинному народі" проковтнуть втрату Клещіївки чи Масютовки та навіть Бердянську з Мелітополем, однак відступ з Донецька і Луганська, поразки поблизу Сімферополя та Керчі на тлі безперебійного потоку пластикових пакетів у всі регіони росії стануть відчутним ударом по психіці "дедиваівальців". По-друге, часткове перенесення військових дій на територію росії. росіяни мають на собі відчути "атмосферу Бахмуту". Мова не йде про атаки на мирне населення, але у прикордонних регіонах має бути знищена уся військова на обслуговуюча інфраструктура – військові містечка, полігони, прикордонні загони, локації знаходження поліції та росгвардії, нафтопереробці заводи і бази зберігання нафтопродуктів, залізнична інфраструктура разом з рухомим складом, мости, аеропорти і аеродроми, підприємства військово-промислового комплексу, автомобільні бази тощо. По-третє, системне і кероване розхитування ситуації усередині росії. Треба максимально допомагати республікам національних меншин, щоб вони усвідомили, що зараз мають унікальний історичний шанс перестати бути "колоніями великоросів", зберегти та відновити свою національну ідентичність, позбутися знущань і геноциду, яких вони зазнають протягом століть. Маємо зробити усе можливе, щоб об’єднати поодиноких "незгодних" в організовані національно-визвольні рухи, сприяти їх легітимізації та визнання у світі, забезпечити підготовкою та засобами, достатніми для досягнення цілей де-окупації. Необхідно також налагодити діалог з представниками російських опозиційних рухів, окрім так званої "керованої опозиції" ("ліберальна нова великоруська імперія" викривача тамтешньої корупції чи "кривавої барині" нічим принципово не відрізнятиметься від путінської диктатури, яка просто видозміниться у "диктатуру 2.0"). Умовою такого діалогу та підтримки має бути визнання і готовність взяти участь у реалізації декількох принципових питань для побудови нової післявоєнної архітектури безпеки на європейському континенті, а саме: – припиненні існування росії у її нинішньому вигляді та складі; – деколонізації національних меншин, поверненні законним власникам усіх захоплених російською імперією та федерацією територій; – демілітаризації, денацифікації, депутінізації, денуклеаризації; – виплаті репарацій за усі завдані за часи існування російської імперії та федерації збитки; – створенні зони чи "поясу безпеки" шляхом переведення на тривалий період під зовнішнє управління територій Білгородської, Брянської, Воронезької, Курської, Орловської, Ростовської областей та Краснодарського краю; – видачі і притягнення до відповідальності путіна та решти військових злочинців. Такий комплекс заходів здатний наблизити не тільки кінець путінського режиму, але й усунення загрози його реінкарнації та наступної нової війни на європейському континенті. Джерело: 44.ua