Вони вже зробили багато. Ворога ще не перемогли, але зупинили. Хоч у Кремлі сподівалися на інший сценарій: на те, що слабке й деморалізоване українське військо просто не чинитиме спротиву, як це було у Криму
Про це для "Тижня" пише Дмитро Крапивенко, повідомляє UAINFO.org.
Однак у нас знайшлися тисячі готових дати відсіч. Іще вчора більшість із них не носили погонів, а дехто не служив навіть на строковій службі, але це не завадило в потрібний час стати на захист Батьківщини. Диво? Магія? Аномалія? Наша історія вчить, що це закономірність. У праці Олега Однороженка "Українська руська еліта доби середньовіччя і раннього модерну" подано доволі переконливу думку про те, що саме українська за своєю суттю панівна верства постійно була "при шаблі", бо інакше на наших теренах не вижити.
Читайте також: Кілька нагальних запитань про ЗСУ, на які мусить відповісти влада
Нині не Середньовіччя й не ранній модерн, тому говорити про родову аристократію не випадає, однак ми бачимо тих, хто пройшов горнило війни, і багатьом із них довіряємо більше, ніж "господарникам" і "новим обличчям". За ці шість років постала нова верства – вона не має якихось соціальних, вікових, ґендерних чи інших усталених меж, вона визначається правом носити бойові нагороди чи оту футболку із гранатою й написом "був" або "була". І навіть вони не є індульгенцією та гарантією, що всі володарі посвідчення учасника бойових дій – безгрішні та шляхетні. Як не завжди взірцями чеснот і високої моралі були представники аристократичних родів. Але досить роззирнутися довкола, аби збагнути: іншого середовища, із якого ми можемо чекати на патріотичні та продуктивні сили, немає. Ми вже плекали ілюзії на "покоління, народжене вільним", однак останні вибори показали, що наївність і патерналізм у нашій країні властиві далеко не лише пенсіонерам. Ми спостерігали за виродженням, переродженням і мімікрією бізнесових еліт. Ми бачили незборимість мафій: регіональних, тендерних, газових тощо. Ветерансько-волонтерське середовище небездоганне й також поточене чварами, але воно здоровіше за будь-яке інше.
У добу, коли шляхта й лицарі живуть здебільшого на сторінках історичних романів, люди "при шаблі", особливо ті, хто має бойовий досвід, є вагомою частиною істеблішменту. Це ми бачимо й у США, де найбільшим другом України донедавна був сенатор Джон Маккейн, колишній льотчик палубної авіації та учасник війни у В’єтнамі. Великою силою є ветерани й у Хорватії, нині мирній країні, що приєдналася до ЄС, а в 1990-х виборювала свою незалежність у війні. Тому великою помилкою України стане ситуація, коли після заклику "просто припинити стріляти" й можливого замороження конфлікту на Донбасі військові, ветерани й волонтери "вийдуть із моди". Ми це бачили на початку 2000-х, коли серед політиків неабияку шану мали журналісти: їх намагалися залучити до перших п’ятірок партійних списків, але згодом медійники опинилися в ролі офірних цапів. А у своєму недавньому інтерв’ю Politico Europe Володимир Зеленський устиг заявити, що саме українські ЗМІ, виявляється, роблять усе можливе, щоб зірвати мирні переговори в нормандському форматі.
Читайте також: У Зеленського ведуть інформаційну війну проти власного народу – Волошина
Ми вже бачили, як на виборах 2014-го партії намагалися прикрасити свої лави людьми в камуфляжах, але за п’ять років і ця мода минула. Ветерансько-волонтерську спільноту тепер так само намагаються дискредитувати: брудними звинуваченнями (як-от у справі Шеремета), узагальненнями про 93%, що мають проблеми із психікою, та й банальним витісненням теми війни з інформаційного простору балаканиною про комунальні тарифи та будівництво доріг. І "партія війни" – це також про тих, хто не хоче миру на умовах ворога, хто проти називати ворога "тією стороною" і не вірить у перемогу після погляду Путінові в очі.
Будуть і спроби заколисати: ви, мовляв, воювали, а отже стомилися, то ось вам пільги: відпочивайте, насолоджуйтеся життям, а країною нехай керують "слуги", "господарі" й інші "професіонали". Усі роки незалежності нас привчали до хибної думки, що армія перебуває поза політикою: служать собі люди за парканом військової частини й нікому не заважають, то нехай собі далі служать. Воюють? Ну то це їхня ледь не приватна справа. Нинішня влада, на жаль, тяжіє саме до такого сприйняття армії (що добре видно й із проєкту бюджету). Є й інший полюс, на щастя, маргінальніший: новоявлені пацифісти, ліволіберали, занепокоєні надмірною мілітаризацією нашого життя. Але ці мікроби малопомітні й нешкідливі. На них можна не зважати. Ті, хто захищав країну на фронті, уже взяв на себе частину відповідальності за неї, тому немає жодних раціональних підстав відмовлятися від відповідальності в мирному житті, регіональній чи загальнонаціональній політиці. Суспільна довіра є, і нею гріх знехтувати. Інших і кращих у нас усе одно немає.
Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube
