Це ще не найганебніший показник, бувало в нас і гірше. Перше місце чинного президента в рейтингу довіри українських політиків на другому році виконання своїх обов’язків із балансом 44/51 (і навіть позитивною динамікою) – виняткове досягнення для нашої влади, а надто у стані війни, а надто у кризі, а надто напередодні місцевих виборів, де кожна сила зі шкури дереться, щоб акцентувати увагу електорату на проколах опонентів
Про це для "Тижня" пише Юрій Макаров, повідомляє UAINFO.org.
Утім аж 44% українців довіряють Володимирові Зеленському, хоча 51% не довіряє. Кажу ж, Віктор Янукович мав на цьому самому етапі, ще дó більшості своїх мистецьких досягнень, +24 й –67, а Петро Порошенко через півтора року після хай там як, але успішної відсічі агресії мав 32% довіри й 61% недовіри.
Читайте також: Власного рейтингу в Зеленського не було, немає і ніколи вже не буде – Портников
Спроба проаналізувати ціну та зміст народної любові / ненависті з погляду поточних завдань має сенс, зокрема в контексті найближчого волевиявлення менш ніж за місяць, але справжня гідна мета такого розгляду – розуміти зміст вітчизняної політики як такої. Це: а) орієнтація на персоналії, а не на позиції та цінності; б) критерії, далекі від раціональних (зокрема, вельми опосередкований зв’язок між репутацією та результатом діяльності); в) мінливість оцінок і ставлень.
Але ж ми це знали чи підозрювали й без жодної науки. Перед українцями цей феномен постав ще влітку 2005 року, коли рейтинг підтримки щойно обраного Віктора Ющенка впав із 50% до 20%. Політтехнологи пояснювали це сваркою з Юлією Тимошенко, феноменом "любих друзів", навіть викривальною публікацією Сергія Лещенка про президентового сина, який виявився мажором чи скидався на нього. Ніхто або майже ніхто не озвучив найімовірнішу причину: раптом з’ясувалося, що той, за кого на Майдані волали "Ю-щен-ко!", був ані святим, ані чарівником.
Тут величезна пастка для кожного політика: електоратові не потрібен менеджер, лідер, навіть диктатор, йому потрібен "чарівник", і це особливість нашої політичної ментальності. Окремий випадок – проросійські / прорадянські ностальгійні сили, бо вони апелюють до зовсім інших рецепторів виборця, світоустрій якого ніяк не пов’язаний ні з проєкціями майбутнього, ні із сигналами з теперішнього часу – тільки з минулого. Тому й немає особливого значення, хто саме очолює "ватний" проєкт, усе одно за ним угадується символічна постать або Андропова, або відразу Путіна. Що ж до решти, то очікування саме такі: Ґудвін Великий і Могутній, володар країни Оз. Що більший рівень посадової особи, то більші вимоги щодо магічної сили до нього висувають.
Читайте також: "Титанік" Зеленського: місцеві вибори можуть стати останніми для "Слуги народу"
Для більшості нинішніх українців влада, по-перше, – щось окремішнє від них і в принципі недосяжне, а по-друге, незрозуміле з погляду механізмів дії та закономірностей. Представник влади не мусить системно вирішувати проблеми, створювати правила, будувати проєкти завтрашнього дня, він має постати з лантухом, немов Санта-Клаус, Гаррі Поттер, Ґудвін, і винагороджувати кожного, хто поводився слухняно, згідно з його забаганками. Якщо для оцінки місцевого депутата досить спортивного майданчика й пакета з гречкою, для схвалення великого боса потрібне диво й саме диво. Немає дива – немає довіри, немає підтримки на наступний термін. Так ми стикаємося з феноменом "одноразового президента", що для більшості країн, зокрема сусідніх, екзотика, де два терміни керівника держави – нудна норма.
Тут, звісно, слід ураховувати й фактор дифамації, на якому спеціалізуються вітчизняні медіа. Хтозна, якби інформаційні ресурси – як російські, так і наші рідні – так завзято не підхопили хвиське саакашвілівське "барига", чи не впевненіше почувався би Порошенко на фініші першого терміну? Єдиний виняток у переліку господарів будиночка на Банковій лише підтверджує правило. 1999 року, коли Леонід Кучма обирався на другий термін, українське телебачення ще остаточно не сформувалося й не стало тим, чим є нині par excellence – інструментом обливання лайном ситуативних опонентів.
Звідси й ганебні, але не унікальні порівняно з попередниками цифри Зеленського: його незліченні провали мають значення лише для незначної частки кваліфікованих респондентів, для решти він усе ще потенційний Ґудвін або Гудіні. Змінити сприйняття національного лідера та верховного головнокомандувача можуть два фактори. Перший – поява кількісно електорально значущого класу економічно незалежних громадян. Другий – елементарна політична культура, себто розуміння, який функціонал – по черзі: депутата місцевої ради, міського голови, голови адміністрації, нардепа, прем’єра, президента й, головне, які обмеження їхньої могутності. За перше треба боротися, над другим просто працювати, розповідаючи, пояснюючи на пальцях: "Діда Мороза не існує».
Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube
