Оксана Забужко
Цю проблему я завважила десь у середині 2000-х. З російськими колеґами – всіма тими, кого заведено звати "митцями", – я тоді перетиналася вже майже винятково на європейських форумах (фестивалях, ярмарках і т.д.), де вони, на позір, не надто від європейців і різнились, крім одного моменту: як тільки доводилось говорити вже не про себе, а про свою країну (а такий момент рано чи пізно настає на всіх подібних збіганках!), всі росіяни демонстрували підозріло однаковий поведінковий патерн – робили знуджено-поблажливу міну й заявляли, що політика їх не цікавить, бо то справа брудна, а вони митці, і вище цього…
Європейці торопіли з подиву й не знали, як реаґувати. Коли я вперше почула зі сцени (німецької) промовлене російською (для публіки провадився синхронний переклад) "Я считаю, что искусство вне политики", в залі, пам'ятаю, сміялися – вирішили, що це такий жарт, – пише Оксана Забужко для для DW, інформує UAINFO.org.
Справді, що ж інше може означати ця безглузда фраза? Адже ж "політика", в словниковому значенні, прийнятому в усіх європейських мовах, – це теж, певною мірою, мистецтво: мистецтво організації життя "в по́лісі", яке вимагає врахування інтересів усіх його груп, простіше сказавши – суспільний топ-менеджмент. Що більша в митця аудиторія (що популярніший він у свого глядача/слухача/читача), то більше він, по факту, "політик", хай навіть мимо власної волі: тому в міждержавних взаєминах культуру відносять до "народної дипломатії", а у війнах – до "м'якої сили".
Читайте також: Волонтер: Спорт поза політикою – це те саме, що мізки поза головою
І що крупніший митець, то неминучіше він втягується в процеси політичних перетворень, просто тому, що всякому новатору завжди тісно в рамках наявного і він бачить, що саме в соціумі можна змінити на краще. Участь у війні ґвельфів із ґібелінами є не менш важливий факт біографії Данте, ніж "Божественна Комедія" (поема, для свого часу не менш політично заанґажована, ніж Шевченків "Кобзар" для свого!), та й уся європейська література, від Арістофана з Софоклом до Мішеля Уельбека й Софі Оксанен, подає нам, крім вічних цінностей, ще й найтонший – "людський" – зріз з політичної історії…
Для західної людини все це речі самозрозумілі, як і те, що "політична діяльність" та "державна служба" – сфери різні (хоч і почасти перетинні), і не тільки похід на вибори раз на 4-5 років, а всяка наша "інвестиція в поліс" – від листа в міськраду до зборів ОСББ – є вже за визначенням "політика", хочемо ми того чи ні. Люди "внєпалітікі" – ті, хто не бере участи в житті полісу, – в Давній Греції звались "ідіотами". Гадаю, тому в залі й сміялися: заяву про "іскуствовнєпалітікі" тоді ще сприйняли були за продовження російського акціонізму 1990-х, в дусі перформансів Олега Кулика, який на виставках гавкав і кусав відвідувачів за ноги: той вдає собаку, той – ідіота, ох і витівники ж ці росіяни!..
Але звідтоді минуло майже двадцять років. І, як виявилося, то був зовсім не жарт.
Країна ґуґл-транслейт
Я згадала той давній епізод, коли російські урядовці вимагали від УЄФА "не змішувати спорт з політикою" (як кажуть у голлівудських фільмах, look who is talking!) – і заборонити українській збірній виступати на Євро-2020 із фанатським "Слава Україні! – Героям слава!" на футболках. Ні, я не про те, що, аби їхня воля, у Кремлі б нам і прапор, і гімн, і саме ім'я "Україна" заборонили (і все ще не втрачають надії цього колись домогтися!), – якраз це, після семи літ війни, вже нікого дивувати не повинно. Зачепило мене інше – професійне, те, що колись жахало й Орвелла (свої жахи він устиг зібрати докупи в "Трактаті про ньюспік", яким завершується "1984"): наруга над мовою, підміна понять і вбивство сенсів, що його Росія непомітно експортує на цілий світ, як Китай уханський вірус.
"Футболисты должны заниматься футболом, а политикой – политики", – заявив депутат російської Думи, і ніхто вже не засміявся. Власне тут мене триґерить: вся моя радянська пам'ять про поділ суспільства на тих, кому було "положено" "заниматься политикой", а кому – "политику партии и правительства понимать правильно" (обов'язковий в СРСР рядок з виробничих характеристик!), себто мовчки впахувати в вічних "ідіотах" і радіти, що не саджають (що "аресты аккуратные, точечные, без сталинского размаха", як недавно раділа за Росію Вєлікая Пісатєльніца Зємлі Русской Людмила Уліцкая), – оживає і рветься з мене з нестримністю зворотньої перистальтики. І я готова волати на все горло, як волала в 2012-му, коли українські ЗМІ, замість "балотуватися на виборах" чи "йти у владу", стали всі дружно, мов по команді, вживати скалькований з російської зворот – "іти в політику" (!): так, наче та "політика" – то якийсь окремий дім з охоронцем на вході.
Читайте також: Спорту поза політикою немає. Продовжуйте обійматися на публіку з представниками країни-агресора – Лємєнов
Це вже був чистий орвелівський "ньюспік": зворот, що прийшов у країну, яка відстояла свою незалежність на майданах 1990-го і 2004-го, – із країни, в якій на протест громадяни можуть вийти тільки за 3 дні наперед подавши властям "челобітную", то пак письмову заявку (такий "закон про мітинґи" в Росії було прийнято ще в 2004 році!): країни, в якій усяка громадська активність настільки жорстко реґламентується, а за кожним параграфом стоїть напоготові з кийком настільки всерйоз наставлений "кусати за ноги" "силовик" (ще одне "нюспіківське" слівце з тих, що тягнуть нам в ужиток з московського поля!), – що ні на яку таку активність пересічному громадянинові просто не стане ні часу, ні сил. "Ібо нєфіґ", як у них кажуть: нема чого "рускому чєловєку" лізти в політику, не мавши на те спеціальних "корочок"! Так він, чого доброго, колись ще й владу контролювати схоче – а це вже, як заявив ще 2013 р. голова "Сбєрбанку" Росії (відео є в мережі, дуже раджу!), "страшные вещи", бо ставлять під удар всю рацію існування поліцейської держави (а іншої там ніколи не було…).
Чи здають собі справу українські "списувачі з російських новин" і дублювальники російських сайтів, який отруйний, ніколи не провітрюваний шлейф тоталітарних сенсів впускають через оті "кватирки" в український публічний простір? Як поступово, крок за кроком, "форматують" своїм ідеологічним "ґуґл-транслейтом" мізки своєї аудиторії на російський копил, привчаючи до речей, які ще вчора-позавчора здавалися нам непомисленними? Он недавно наші соціологи, без сорома казка, вже й "несанкціоновані мітинґи" українцям в опитування включили, і не зашарілись, коли їх за руку впіймано, – пояснили, що спільно "з російськими колеґами" дослідження робили, а наука, вона ж теж "внєпалітікі", хіба ні? (Авжеж, особливо суспільна, особливо в Росії, хто ж цього не знає!) І вже ці, не існуючі (поки що?) в Україні "несанкціоновані мітинґи" пішли гуляти по ЗМІ, немовби так і треба…
До чого нас готують
Тут потрібне пояснення. Кожна мова, як писав Юрій Шевельов, "є чортячо небезпечний свідок історії народу, який ту мову вживає". І кожна європейська мова, яка в ХХ столітті мала "політично заплямовану" історію (обслуговувала тоталітарну державу і вмазалася в людоморський слововжиток), проходила потім свій етап самоочищення, своєрідної "денацифікації"/"декомунізації", відділяючи, в численних дискусіях науковців і літераторів, те, що можна, – від того, чого не можна, ні в якому разі ("ніколи знову"!) цією мовою казати: аби не впасти в річ убивцям… А от російська такої чистки не зазнала. Навпаки, після розпаду СРСР "забруднилася" ще більше: путінський "колєновставальний" наратив постав унаслідок змішування-склеювання докупи дискурсів, які доти вважались несумісними – мови "білоеміґрантської" й "радянської", сталінської й власовської, блатної й богослужебної, – всього впереміж, без розбору, що "кошерне", а що ні, так що в принципі в ній, у повній згоді з давньою чекістською примовкою, "можна всьо", від матєрної "фєні" в церкві до етнічних пейоративів на камеру (про "хороше кріпацтво" і "хороший ГУЛАГ" урядове інформаґентство вже росіян не раз просвіщало, думаю, якщо хтось в РФ вирішить леґалізувати людожерство, російська мова й тут не виставить табу).
Хоч якось розсортувати цей штучно створений ціннісний хаос, відділити в ньому "мухи від котлет" аутсайдер (а ми всі в Україні, хоч би скільки нам Авакови втирали протилежне, в стосунку до російської таки аутсайдери, бо кодифікується вона не в нас, а в Москві!) сьогодні вже не має жодної змоги. І це одна з причин, чому нам так легко непомітно підсунути чужі смисли – ми не помічаємо, що з ними "не так".
Я, наприклад, знаю чимало українців, які після Майдану-2014 "пішли в політику". Не в органи влади, підкреслю, а в політику в "неросійському", словниковому значенні – не міняючи роду занять і джерела доходів: зацікавилися програмами певних партій, познайомилися з низовими осередками, хтось розчарувався й плюнув, хтось обзавівся партквитком, а хтось почав створювати власні ГО для ближніх і дальніх цілей та ділитися в соцмережах планами на те, що і як міняти в країні, – "політикувати", як це колись називалося по-українськи (в Довженковій "Землі" це слово ще вживається, то був останній рік, коли за таке ще не саджали!), – і в усіх цих людей досі назбиралося на рахунку чимало корисних справ, про які поза місцевою громадкою ніхто не знає й не здогадується, що "так можна було": процес політичного дорослішання нації у нас протікає мовби в "сліпій зоні", його "не видно", бо для нього "нема слів". Натомість ми послуговуємось десятиліттями втовкмачуваними нам російськими сенсами: сказав "політика" – і мов зразу перейшов на новини з життя високопосадовців і народних депутатів ("політиків"!), на весь той вірусний флуд-інфотейнмент (мільярд дерев! Кива-науковець! двері в студію! бабада!..), з якого виловлювати поодинокі "байти" дійсних політичних новин (тих, котрі реально важливі для спільноти й потребують громадського обговорення) – все одно, що поживу з каналізації… Воно вам треба, "дарагіє рассіянє" (виправлено на: українці)? Адже ж бачите, яке то брудне діло – політика, то хай нею займаються "політики", а ваше діло – раз на 5 літ ставити за них галочку в бюлетені й радіти, що маєте на столі на Новий Рік "канапки зі шпротами" (оцього навіть не виправили: в Росії ніколи не їли добре!), і що ваша вулиця освітлена й заасфальтована, а чия на тій вулиці влада й кому пам'ятник, вам розкажуть з телевізора, тож марш на роботу, ідіоти, разговорчікі в строю!..
Читайте також: Мочанов: Если ты представляешь не себя, а страну – ты должен отдавать себе отчёт в том, что происходит в стране и со страной
…Ні, до цього останнього в нас поки що, нівроку, не дійшло – але дорогу нам "асфальтують", як виглядає, саме туди, і то прискореними темпами. Не забуваймо, що народне господарство РФ гостро потребує дармової робочої сили, "трудові табори" для в'язнів там уже будуються, в червні БАМ прийняв першу партію зе-ка, і начальник російської пенітенціарної служби поскаржився, що народу сидить усе-таки малувато, щоб покрити потреби в робочій силі, треба б іще близько мільйона душ (sic!)… Тож не робімо собі ілюзій: наявність майже 40 мільйонів відносно здорового, неляканого й роботящого білого населення не в останню чергу й робить Україну привабливою для загарбників, і Росія від нас, таких апетитних, добром не відчепиться, навіть якщо Путіна завтра змінить на посаді Навальний чи якийсь інший Ікс. Суть побудованого в РФ режиму, так званого "рашизму", можна, послуговуючись класичною ленінською формулою, описати так: влада ФСБ, плюс русифікація, плюс ідіотизація всіх країн. Тобто, ГУЛАГ, але не простий, а з телевізором, – такий, куди "ідіоти" (ті, що "внєпалітікі") йдуть самі, чи принаймні не чинять опору, коли їх женуть, бо їх переконали з телевізора, що там "какаяразніца"…
"Бєспалітікі"
Перший маніфест "рашизму по-українськи" – відкритий заклик до політичного ідіотизму – нам виголосив Володимир Зеленський, у тому самому епохальному президентському вітанні з Новим 2020-м. Характерно, що Україна тоді все-таки ще вибухла обуренням (дуже цікаво було бачити, як різнились українська й російська рецепції: росіяни, навіть ліберального-антипутінського стану, щиро не розуміли, що з цим вітанням "не так", і навіть вважали його, на контрасті з путінським, "людяним"!). Саме після того скандалу мем "какаяразніца" остаточно закріпився в українському політичному дискурсі на познаку "внутрішньої Росії". Але за минулі звідтоді півтора роки апологія ідіотизму стала в Україні повсякденням.
Звісно, через ЗМІ це відбувалося й раніше, одначе все ж сором'язливо, латентно: одна справа – політика (авжеж, це теж "політика"!) телеканалу, який поступово переводить новинну стрічку на "зарізали-зґвалтували-потопилися", і зовсім інша – офіційно декларована політика влади, де міністри весело заявляють в інтерв'ю, що книжок не читають (так було введено в норму відсутність зв'язку між освітою й соціальним ліфтом, симптом країн третього світу!), – а телеканали тоді вже відкрито хвастають, що транслюють "новини без політики (курсив мій, О.З.) про події, які насамперед хвилюють глядача (курсив мій – тобто "політика" вас, глядачу, хвилювати не повинна, хтось, хто держить камеру, вже визначив за вас коло ваших інтересів, О.З.), – кримінальна хроніка, шахрайство, скандали, нещасні випадки, несправедливість по відношенню до простих людей (курсив мій, О.З.)". Це весь список, перечитайте його ще раз: такими хоче вас влада, що тримається на московському шоу-бізнесі. Зробити українців такими – це й є їхня політична програма. (А в ГУЛАГ прийдуть вантажити потім – і вже інші: за умови, розуміється, якщо цим вдасться їхня частина.)
Я пишу це все тому, що мене всерйоз непокоять дві речі. На тлі постійних атак на закон про мову й вимушеної необхідности й далі боронити права української до теми далеко тоншої, субтильнішої смислової русифікації – тої, яка може здійснюватись і через українську мову (хоча й довше, затратніше для аґресора), – у нас все ніяк не дійде черга: підніжки простому механічному поширенню української гальмують її якісний поступ, в тому числі й внутрішнє очищення від "рашистських" впливів. Через те ми раз у раз застрягаємо на фазі, осміяній свого часу ще Лесею Українкою: тішимося з самого факту, коли "говорять по-нашому", – і вже не слухаємо, як саме говорять: які сенси озвучують. "Іти в політику" замість "іти в парламент" – це не "по-нашому"; "новини без політики" як буцім бажаний позитив – теж не "по-нашому". Всього одне перекручене, кастроване в російських політтехнологічних казанах слово з ненашої реальности, засвоєне в чужому значенні, має владу міняти нам – реальність нашу. Тому що спочатку буває слово – завжди і всюди, не тільки в Біблії.
І ось (це вже друга річ, прямий сигнал тривоги) з'являється президентський законопроект "про олігархів", здіймаючи хвилю галасу, сарказму, дотепів і підрахунків, скільки в кого активів і чи кожен з нас олігарх, – і при тому вже не помічається, проскакує повз нашу затоптану "новим ньюспіком" увагу жахлива, як пожежний ґонґ, фраза: Стаття 2, частина 1, п. 1, перша ознака олігарха – "бере участь у політичному житті" (sic!).
Там справді це написано, приїхали. І нижче, в Статті 3, роз'яснено, що це означає: перераховано всі посади, аж до голови Нацбанку й "керівних органів політичних партій", які, в уявленні авторів, усі в сумі, разом із "пов'язаними особами" (?), й описують українське "політичне життя". Тому що "политикой должны заниматься политики", і в Росії це тільки так. Здрастуй, страна Гулагія! Чи то пак – "вєчєр в хату, арєстанти!"
…Я спробувала поґуґлити, але не знайшла жодного голосу протесту проти цього формулювання. Не те що "віртуального Майдану", чи хору здивування, як мало б бути в країні, котра впевнена в своїй мові й несених нею значеннях, – а жодного, бодай студентського-аспірантського, мишачого писку: мовляв, та скажіть же їм хто-небудь, цим законодавцям "с района", що не можна таке писати в тексті закону, бо "участь у політичному житті", це, в усякій культурі, чий категоріальний апарат бере початки від Аристотеля, є ознака не "олігарха", а громадянина, варвари, що ви робите з мовою?!
Тож хай цей мій текст буде таким голосом. Час починати слухати себе й розуміти, чиїми словами ми говоримо, – поки ще не пізно.
Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube
