Новий глядацький хіт – мінісеріал про геніальну шахістку – вкотре порушує питання, як саме мистецтво може впливати на суспільство й чи може воно виховати або бодай спонукати нас до чогось, окрім як до подальшого пасивного споживання
Про це для "Тижня" пише Максим Нестелєєв, повідомляє UAINFO.org.
Масовий успіх чогось у конкретно визначений час – це завжди влучання в певну больову точку соціуму, несвідомого своїх прагнень, аж допоки їх задовольнить мистецька пропозиція. Водночас коли творці-митці видають на-гора свою плановано успішну продукцію, то не завжди передбачають, яким важким може стати тягар відповідальності за те, як саме сприймають їхні витвори читачі-глядачі.
Мегауспіший "Хід королеви" (він же "Ферзевий гамбіт", бо в оригіналі – The Queen’s Gambit) за місяць після виходу в жовтні 2020 року встигла переглянути рекордна кількість глядачів: 62 млн осіб. У ньому йдеться про талановиту шахістку Бет Гармон, яка в 1960-х здобула неймовірні перемоги навіть над найдосвідченішими супротивниками, хоча водночас боролась із депресією та своїми шкідливими звичками. Роман Волтера Тевіса, за яким знято серіал, хоч і вийшов у далекому 1983 році, але бестселером став тільки зараз.
Читайте також: Сила слова: як Винниченко зробив Хрущова маленьким Пінею
Це закономірне явище, яке відбувається після всіх більш-менш популярних кіноадаптацій прози: розкручена картинка привертає увагу до першоджерела. Однак і сам проєкт став дещо більшим, аніж просто майстерною екранізацію, і спричинив тимчасовий бум на шахи й усе, що з ними пов’язане, а також знову зробив масовим цей вид спорту. Так, в Америці аж на 603% зросли продажі книжок про шахи (зокрема тексти гросмейстерів Фішера й Капабланку, яких згадано в "Ході королеви"). На eВay на 215% зросли запити на шахові набори (переважно дерев’яні), а загалом у США продажі шахів збільшилися на 87%. Чудово, коли кіно відроджує інтерес до призабутого й точно нешкідливого засобу для збування вільного часу (принаймні точно кориснішого за сидіння перед електронними пристроями), який дещо урізноманітнює пандемійно-карантинне дозвілля.
Однак це геть не знімає двох посутніх запитань: 1) чи здатне впливати на нас тільки висоякісне мистецтво, чи будь-яке? 2) чи завжди цей вплив позитивний, чи бодай надихає на конструктив? І, звісно, не обтяжуватиму вигадуванням відповідей, бо запопадливо підготував свої варіанти: 1) впливає все, тільки по-різному; 2) негативний вплив помітніший, бо в новини потрапляють зазвичай сенсаційніші повідомлення, що часто є синонімом деструктивніших.
Найдавніший приклад вагомого втручання мистецтва в реальність можна пригадати з кінця XVIII століття, коли вийшов роман Ґете "Страждання молодого Вертера". У ньому автор натхненно описав любовну історію, яка для головного героя завершилася трагічно: наприкінці він у пориві пристрасного відчаю застрелився, а автор змалював це естетично довершено. За чутками, після цього Європою прокотилася хвиля самогубств, коли молодики після нещасливого кохання накладали на себе руки, зодягнувшись у вбрання Ґетівського персонажа й обравши його марку зброї. Пізніше такі суїцидальні хвилі, коли люди наслідують спосіб смерті відомої особи, розтиражований у масмедіа, навіть назвали "ефектом Вертера".
У ХХ столітті з’явився дивний феномен повісті Селінджера "Ловець у житі", яка невідь-чому не одну людину спонукала зробити замах на чуже життя (а такий собі Марк Чепмен вичитав у "Ловці" наказ убити Леннона й, на жаль, навіть зміг довести задумане до кінця). 1999 року психологічний трилер Фінчера "Бійцівський клуб" спричинив те, що багато де почали виникати схожі клуби, хоча роман Чака Поланіка (Палагнюка), за яким було зроблено екранізацію, вийшов у 1996-му й до жодних наслідків не призвів.
Читайте також: Не просто вбивці часу: чому ми капітулюємо перед серіалами
У 2012 році на прем’єрі "Темного лицаря: Відродження легенди", третьої кінокартини Крістофера Нолана з його трилогії про Бетмена, в американському кінотеатрі в місті Аврорі (штат Колорадо) відбулася стрілянина, під час якої загинуло 12 осіб. Стрічки Нолана саме загравали з темами заручників і маніяків (тобто якраз із темою відповідальності за скоєне), тому те, що стрілянина сталася якраз на сенсі його фільму, аж ніяк не випадково.
Однак наведені приклади більше працюють на темну сторону й більше схиляють не в дуже веселий бік шальки на терезах добра та зла. Хоча водночас хотілось би вірити, що мистецтво таки перемагає в нашому недоброму світі, особливо коли йдеться про перемогу вигаданого світу в межах реального. Наприклад, "Володар перснів" Толкіна й "Зоряні війни" Лукаса мають величезну фанбазу, безліч косплейників і фестивалі, на яких фанати можуть знайомитися одне з одним і разом якщо й не боротися проти ворожої дійсності, то принаймні із захватом утікати від неї туди, де діють дещо інші, напозір зрозуміліші закони буття, у реальність, яку, як видається, легше контролювати і в якій однозначно приємніше жити.
Зрештою, чи може мистецтво змінити наш світ? Гадаю, що коли комусь після прочитаної книжки або переглянутого серіалу закортить пограти в шахи замість того, щоб когось гепнути шаховою дошкою, – то вже чудово. Це вже наочний і, певно, єдиний вияв сили мистецтва. Як музика, за словами Курта Воннеґута, є одним, але достатнім доказом існування Бога. Навіть так можна врятувати світ. Запізно, але варто спробувати. Тому – ходи, королево, ходи!
Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube
