Волонтер: Я радий, що зміг допомогти жителям Любеча, але допомоги треба значно більше. ФОТО

Пару днів тому звернулась до мене Виктория Гуральник, що потрібна гуманітарна допомога на смт Любеч (Чернігівська область). Я подивився по карті і не зміг повірити, що туди хтось зараз поїде, бо це самий Північний-Захід області, фактично на кордоні з Білорусією. Але, я вже знаючи Віку, довіряю на 100%, тому віддали, що змогли і чекали на звіт.

Про це на власній сторінці у Facebook пише координатор волонтерського руху Олександр Ковтун, інформує UAINFO.org.

Дякую Bakas Algirdas за допомогу з доставкою і чудовий звіт про цю поїздку (з моїм перекладом і редакцією). А ще дякую всім хто жертвує кошти, щоб ця допомога доходила до реальних людей. Ну і звичайно дякую нашій великій команді волонтерів!

Зазвичай я пишу свої звіти, але цей раз залишив все як є від Bakas Algirdas

Київ – Чернігів – Любеч

Сьогодні ми прямуємо до Любеча, село де досі не працюють магазини, де люди їдять те, що залишилися, або чекають на епізодично привезену допомогу. Зі мною молодий капітан Микола, який добре знає місце і ситуацію. Останній раз він був там, щоб відвідати батьків за кілька місяців до війни і втратив з ними будь-який зв'язок протягом перших кількох тижнів. Пізніше його мама розповіла мені, як вона посивіла, не знаючи, чи жив її син, бо він служив під Ірпенем, і вони тижнями не могли вийти на зв’язок. Хвилювався і Микола, адже його рідне місто знаходиться всього за кілька кілометрів від білоруського кордону, який армія РФ використовувала як стартовий майданчик для ракет і винищувачів.

Від Києва до Чернігова 150 км, а до Любеча ще 50. Посередині немає бензину, тому я завжди намагаюся отримати повний бак, коли це можливо. Фургон сильно завантажений, тому ми їдемо повільніше, ніж зазвичай, маневруючи між вибоїнами. Ми знаємо пароль, це заощаджує нам час на блокпостах, але нам важко знайти шлях із Чернігова, оскільки більшість мостів було розбомблено, щоб зупинити окупантів. Після кількох тупиків ми нарешті виходимо.

Читайте також: Олександр Ковтун: За допомогою до нас звертаються різні люди, але найскромніші – це наші військові. І жодного разу ми не відпускали їх із порожніми руками

Ми починаємо думати про найкращий спосіб розподілу їжі. Ідея полягає в тому, щоб прибути в будинок Миколи, розвантажити, а потім по черзі викликати людей. Я знаю, що ідеальним способом зробити це було б упакувати однакові пакунки, щоб люди могли їх зібрати, але ми не змогли знайти все в однаковій кількості і схопили те, що могли. Можливо, наступного разу. Страх з контролю в мені підвищується, не знаючи всіх деталей, але тут дзвонить мама Миколи, щоб повідомити, що біля їхніх воріт чекає близько сотні людей.

Пізніше я дізнаюся, що деякі люди чекали з самого ранку і склали фактичний список очікування.

Обійнявши сина, мама береться за облаштування місця, ми швидко розвантажуємо фургони, розкладаємо предмети по купках і викликаємо місцеву медсестру, щоб вона роздала привезені ліки. Я дозволив їм зробити свою справу і неохоче змирився з фотографуванням, тому мені не доводиться описувати цей смуток словами.

Звичайно, їжі не вистачає на всіх, тому ковбаси нарізають, кулінарну олію розливають, щоб більше людей могли їсти, а м’ясні консерви закінчуються першими. Слава Богу, у нас вистачає хліба та солодощів для дітей.

У Миколи в селі є список інвалідів, тому ми відкладаємо деякі речі, щоб доставити їх відразу після цього. Все зникло за годину, залишивши нам кілька коробок жувальної гумки Love is.

Справа в тому, що мені потрібен набагато більший фургон, якщо я буду продовжувати це робити. Мені потрібно принести більше ліків. Мені потрібно краще організувати пакети на одну людину.

Після завершення поставок ми вирушаємо дивитися захід сонця на пагорб, звідки за Дніпром видніється Білорусь. Сусідня країна, яка дозволила РФ використовувати свою землю для нападу на Україну.

У п’ятницю сонячний ранок, ми повертаємося до столиці, але я хочу побачити Чернігів. Люди кажуть, що останні кілька років він справді цвів. Проходимо повз колись гордість міста, готель «Україна», який потрапив під ракету.

Ми бачимо, що будинки перетворилися на руїни, а рятувальники все ще працюють над вивезенням тіл. Місто починає бути зайняте, і ми зупиняємося на невеликому ринку.

Молочник, який приїхав сюди з сусідньої ферми, розповідає, як його село тижнями було повністю зайняте і, не бажаючи годувати мешканців, вони таємно зливали в каналізацію близько 6 тон молока на день. Вони повільно відновлюють поставки і, сподіваюся, до наступного тижня продовжать поставки молока на Київський комбінат дитячого харчування. Нас обережно змушують взяти пляшку свіжого молока.

Школи №18 та 21 – серед 7 шкіл Чернігова, які піддалися бомбардуванню 3 квітня. Кожна бомба. У школах не було дітей, окрім дітей волонтерів, які працювали в створених там гуманітарних центрах.

Я розмовляю з координатором допомоги з 18 школи, яку всі називають мамою Олею. Вона брудна й виснажена від спроби очистити й перезапустити школу як центр допомоги. «Нам пощастило, що бомба впала на бік будівлі. На той момент тут було понад 400 волонтерів, а загинуло лише 13 людей. Поранених було занадто багато, щоб злічити. Чернігів – місто героїв, ми їх не пропустили»

Валентин і Віра прийшли до центру за їжею та одягом. Їхні будинки поблизу були зруйновані. Вони хочуть, щоб я це побачив, і ми проходимо через сосновий гай із десятком зламаних кручених дерев. 21-ю школу розбомбили прямо посередині.

Приїжджаємо в сектор приватного будинку з величезною ямою посеред дороги. Бомба впала прямо біля будинку Віри. Її не було вдома, але родина та дитина її синів засипалися завалами. «Це диво, що вони всі опинилися в кімнаті далі від вулиці і встигли вилізти живими».

Будинок через дорогу був на кілька метрів ближче до місця, куди впала бомба і повністю зруйнована. Валентин був десь поруч, коли все це сталося, і кинувся на допомогу.

«Все сталося так раптово, що величезна хвиля підкидає мене в повітря разом зі склом і сміттям. Я пам’ятаю, як все було у пилюці і сусід кричав, що сім’я похована заживо. У мене все в крові, у вухах дзвенить, але мені вдається встати і піднятися на другий поверх їхнього будинку, щоб спробувати витягти їх. Вони були тут, у вітальні, п’ятеро, я чув їх унизу. Я намагався і намагався витягти їх, але просто не міг підняти прокляту балку даху. На той час, коли рятувальники прибули та перерізали балки, усі вони були мертві. Ходімо, я тобі ще дещо покажу». Ми йдемо за ріг, щоб побачити, де впали інші дві бомби, знищивши будинок Валентина.

Він заходить усередину масивної ями. «Це називається російський твір. Але нічого, тепер, коли ми це пережили, ніщо не може нас налякати».

Приїжджаємо до Києва, я висаджую Миколу на його військову базу і обіймаємось на прощання як друзі. Він щасливий, що мав вихідний і добре спав у власному ліжку без уніформи вперше з 24 лютого. Я радий, що зміг доставити його батькам радість бачити його та трохи допомогти жителям Любеча.