Погруддя українському вченому та винахіднику Івану Пулюю (1845–1918) під час відкриття на території Івано-Франківського національного університету нафти і газу. Івано-Франківськ, 21 вересня 2015 року
Іван Пулюй – один із небагатьох в історії природничої науки українців, які доклалися до розширення людських знань про навколишній світ, з одного боку – на рівні фундаментальної науки, з іншого – плоди їхньої праці, попри фундаментальність, супроводжують повсякдення людини і то досить часто. У випадку Івана Пулюя таким "розширенням" є рентгенівські промені, пише Олеся Ісаюк у блозі для сайту "Радіо Свобода".
У принципі, в історії науки не така вже рідкісна ситуація, коли відкриття робить один дослідник, але світ вважає першовідкривачем когось іншого.
Також не є рідкістю одночасне відкриття одного і того ж самого кількома дослідниками одночасно – і тоді часто на те, чиїми будуть лаври першовідкривача, впливають причини ніяк не наукового характеру.
Та саме у тому, яким чином "лампа Пулюя" (яка називається так і досі) вистрілює рентгенівські промені, міститься два свідчення-уроки, актуальні до сьогодні.
Адже у випадку Івана Пулюя і Вільгельма Рентгена аргументація щасливого суперника, як кажуть, промовляє. Заради точності – історія листування Пулюя та Рентгена "після променів" доволі заплутана.
За однією з версій, Рентген так і не відповів Пулюєві на його листа з вимогою пояснень. За іншою ж – аргументація німця зводилася до того, що, мовляв "руська", тобто українська культура, нікому невідома і не представлена державністю, тож і правди за представником такої "недержавної" культури і нації ніхто не визнає.
Читайте також: Дмитро Гордієнко: замість медалей – Колима і забуття
Хоча імовірніше, що свого часу цю аргументацію сформулював Ейнштейн наступним чином: "Іване Павловичу, ви маєте бути горді, що причетні до епохального відкриття. Але яка сила за вами стоїть, яка держава? А за Рентгеном – цілий світ".
У цих словах, які, може, прозвучать дещо образливо на сьогоднішні стандарти, досить гіркої правди. Так, за Рентгеном стояла державність, до того ж, державність народу, "спізненого до європейського пирога", який після століть роздробленості прагнув довести решті Європи власну "повноцінність" з притаманною німцям послідовністю і методичністю. У контексті питання першості у наукових відкриттях чи просуванні культурних наративів держава – це інфраструктура, яка здатна цілеспрямовано і організовано "просунути" власні досягнення, мотивації, послання до інших держав і культур. Державний апарат – це "універсальний лобіст" для науковців і митців. І у конфліктних ситуаціях її маси буває цілком достатньо, щоб зафіксувати той стан речей, який влаштовує дану державу. І, якщо не йдеться про щось кричуще, то зазвичай міра співпадіння з реальністю і справедливістю мало кого хвилює.
І тут добре видно ціну бездержавності українців – ту ціну, яку українці сплатили б навіть тоді, якби не було мільйонних жертв у війнах, Голодоморі, масових розстрілах. Ця ціна – мовчання. Мовчання у сенсі культури. Бо для того, щоб світ довідався про культуру і науку бездержавного народу, представник такого народу мав затратити устократ більше зусиль і часу, ніж представник "державної" нації. І життєвих альтернатив у нього було менше – реалізуватися з користю для Вітчизни і прибутком з усякого погляду для себе представник "державної" нації міг у армії чи на державній службі, для українця ж цей шлях вимагав певних поступок у сфері ідентичності.
Читайте також: Великий українець Іван Пулюй. Чи буде достойно відзначено його 175-літній ювілей?
Ті ж українці, які вибирали шлях служіння Вітчизні у політиці-культурі-побудові інституцій, часто розплачувалися за це незакінченою реалізацією, ненаписаними поемами та текстами, незавершеними відкриттями – найпоширенішим прикладом тут є інший Іван – Франко, якого, за влучною алегорією дослідника, усе життя мучили привиди ненаписаних ним блискучих поезій. Або ж, навіть якщо і досягали тих вершин, їм часто бракувало ресурсу закріпити за собою своє авторство. А це означало – множилися втрачені шанси України промовити до світу своїм голосом, бути репрезентованою у світі серед наукової та культурної еліти. Адже наука та культура здатні "витягнути" ідею державності на міжнародний рівень, працюючи свого роду локомотивом через митців та науковців, визнаних на світовому рівні. І найголовніше – другого шансу у представника "бездержавної" нації вже могло й не бути.
Ще один трагічний сюжет
Пулюй у контексті культурного амбасадорства цілком може бути символом ще одного трагічного сюжету, пов’язаного з "голосом" України у світі. Адже ситуація навколо пріоритету відкриття "ікс-променів" відбилася на представленості українців у світі ще одним шляхом, цього разу вже цілком "імперським".
Справа у тому, що один з учнів Рентгена, Іоффе, зайняв високу позицію в радянській науковій ієрархії. Саме він ввів у наукову номенклатуру поняття "рентгенівські промені". Єдине – поширювалося це визначення тільки на територію СРСР, на Заході їх завжди називали – і називають досі – X-rays.
Втім, Україна перебувала у політичних межах і – в межах семантичного поля – імперії. Відповідно, Україна, мало того, що не мала можливості говорити назовні, умовно кажучи, "власним голосом", то, по суті, була змушена говорити про досягнення власних представників у системі, яку для неї вибудувала імперія і яка мала служити для утримання України у просторі імперії – смисловому, семантичному, логічному та інших. По суті, говорити про себе з собою чужими значеннями.
Парадоксально, що це сталося з людиною, яка чудово розуміла значення слова і значення культурної презентації – Іван Пулюй був співавтором перекладу Біблії на українську мову. У всіх мовах переклад Біблії був важливим етапом становлення національної мови і моментом, який фіксував присутність мови на найвищих полицях світової культури.
Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube
