“Стіна Яценюка” на пустирі. Під час будівництва на кордоні з РФ могли постраждати сотні археологічних пам’яток

Стіна на державному кордоні України

Фото: Іван Чернічкін / Заборона

У 2014 році на кордоні з Росією почали будувати так звану стіну — захисні споруди завдовжки 1,5 тисячі кілометрів. На неї витратили приблизно 2 млрд грн і планують вкласти ще стільки ж. Журналістка видання «Заборона» Альона Вишницька поговорила з археологом і військовим про те, чому перед будівництвом слід було порадитися з науковцями та що Україна втратила, проїхавшись екскаватором по стародавніх поселеннях. А також дізналася, який стосунок археологія має до національної безпеки, війни та дипломатії.

Історія під екскаватором

«Стіну» на кордоні з Росією почали будувати майже одразу після початку війни — це була відповідь на російську агресію. Ідея належала тодішньому прем’єр-міністру України Арсенію Яценюку (тому і називають «стіна Яценюка»), її підтримали олігархи Ігор Коломойський і Сергій Тарута, на той час голови Дніпропетровської та Донецької областей. Інженерний проєкт розробили за кілька місяців і вже наприкінці 2014 року взялися до роботи. Будувати почали з Чернігівської, Сумської та Харківської областей, а завершити мають Донецькою та Луганською.

«Стіна» — це захисні споруди завдовжки приблизно 1,5 тис. км. Ця назва досить умовна — до комплексу входять траншеї, окопи для техніки, бліндажі, невибухові загородження, оборонні рубежі, бетонні рови, вежі, земляні рови завширшки від п'яти метрів і завглибшки до двох.

Стіна на державному кордоні України

Фото: Іван Чернічкін / Заборона

На початок 2020 року проєкт втілили на 40%, за п’ять років на нього витратили загалом 1,7 млрд грн, а будівництво продовжили до 2025 року. Нині стіну вже повністю звели на території Харківської області й почали в Луганській.

Протягом кількох останніх років науковці з Інституту археології (ІА НАНУ) б’ють на сполох — там, де проходить кордон, є десятки археологічних пам’яток, які під час будівництва зносять екскаватором. Жодних погоджень чи бодай інформування від Міністерства культури або прикордонників не було, каже «Забороні» археолог Сергій Теліженко. Він працює у відділі археології Криму та Північно-Західного Причорномор’я ІА НАНУ, а останні кілька років займається ще й тим, що пише десятки листів міністерствам і департаментам — переважно без відповіді.

Читайте також: Крутіше за піраміди. У Саудівській Аравії знайшли рештки найдавніших кам’яних будівель

«На місці, де проходить кордон, є пам’ятки археології від епохи палеоліту до Середньовіччя. Найімовірніше, що там, де стіну вже звели, вони просто зруйновані», — пояснює науковець.

Серед усього, що може знайтися під землею — щонайменше 100 археологічних об’єктів, зокрема поселення та стоянки, додає Сергій Теліженко. Проте цінного може бути значно більше — розвідок на цій території не проводили, тож і оцінити масштаб утрат складно.

Стіна на державному кордоні України

Фото: Іван Чернічкін / Заборона

Ті об’єкти, про які відомо, теж не досліджені. Про них знають з облікової документації столітньої та двохсотлітньої давності: «Її готували тоді, коли ніяких GPS-навігаторів не було, тож це має приблизно такий вигляд: пройдіть 5 км від села на південний захід. Ми вимірюємо це за допомогою гуглу — і так приблизно визначаємо, про яке місце йдеться». Головні документи, з яких можна щось дізнатися про археологічну спадщину — це картографічний матеріал 1863 року, німецькі мапи та карти радянського генштабу 1953 року. Саме з цих документів, пояснює археолог, науковці дізнаються про основні могильники, поселення та палеолітичні стоянки.

Щоб дослідити якесь із цих місць, потрібно брати дозвіл на розкопки в Міністерстві культури. Місце розкопали — дослідили — зняли з обліку, щоб не здійснювати роботу вдруге. Інвентаризація, тобто опис знайдених пам’яток, має оплачуватися на державному рівні. Фактично держава платить археологу, щоб він приїхав, оцінив стан якогось кургану, сфотографував його, переміряв і відзвітував Інституту археології та Мінкульту. Проте цей сценарій в умовах будівництва «стіни» не спрацював. Жодних обстежень території, залучення археологів чи фінансування мінімальних досліджень не відбулося.

«Стався нонсенс. Туди, куди мав прийти археолог, прийшов прикордонник — і за державні гроші зніс місце, яке мали за ці ж гроші дослідити», — розповідає Теліженко.

hromadske відправило запит до Держприкордонслужби: ми попросили розповісти, чи вживають прикордонники якихось заходів, щоб під час будівництва не руйнувались археологічні пам’ятки, та чи погоджений проєкт «Стіна» із Міністерством культури. На момент публікації тексту відповідь від Держприкордонслужби ще не надійшла.

Археологічні артефакти, знайдені на кордоні України. Фото: Іван Чернічкін / Заборона

Наше золото

Розкопки та археологія — це не лише про науку, наголошує Теліженко. Це також про інформаційну війну та про міжнародну дипломатію. Оскільки останні документи складали ще за часів Радянського Союзу, то інформація про археологічну спадщину на території України доступна, зокрема, і росіянам. Вони зі свого боку можуть цим скористатися: «Інколи курганні групи розташовані по обидва боки кордону — дві з нашого, чотири з їхнього боку чи навпаки. Я можу припускати, що момент будівництва стіни не залишиться поза їхньою увагою. Це дає їм перевагу в суперечках з українською стороною. Ми звинувачуємо їх у тому, що вони руйнують нашу спадщину, але аналогічне вони закидатимуть і нам».

Читайте також: Атлантида – мифы и факты о потерянном континенте

Територія, яку можуть зачистити «під нуль» — це вся прикордонна зона завширшки в кількадесят метрів і завдовжки в півтори тисячі кілометрів щонайменше в Луганській, Харківській, Донецькій, Сумській, Чернігівській областях. Виміряти в грошах потенційні втрати складно, оскільки в курганах може бути що завгодно, зокрема золото та інші дорогоцінності з тисячолітньою чи кількасотлітньою історією.

Археолог Сергій Теліженко

Фото: Іван Чернічкін / Заборона

«Зі свого боку кордону росіяни нещодавно повністю розкопали 40 км території, знайшовши там кургани, поселення 17-18 століття, монетні скарби тощо. Те саме є і з нашого боку кордону», — каже археолог.

У Криму російські дослідники привласнили вже понад мільйон археологічних артефактів, заявляло торік Міністерство з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій. Потрібно оперативно реагувати на факти порушення щодо культурної спадщини, проведення розкопок, реконструкцій і вивезення з території Криму об’єктів культурної спадщини, наголошував тоді заступник міністра Юсуф Куркчі. За його словами, лише за три роки з часів анексії на проведення розкопок у Криму видали до сотні дозволів.

Територія, яку розчищають для будівництва стіни, цінна не лише з погляду археології, каже Теліженко, а й із позиції національної безпеки. Наприклад, у Біловодську, за 20 км від російського кордону, він відкрив поселення бронзової доби та знайшов кераміку, яка належить саме українським гончарним традиціям. Увесь знайдений посуд відрізняється від домашнього приладдя з іншого боку кордону. На підставі цих матеріалів можна навіть писати українську історію. Це аргументи й докази, які, переконаний історик, варто проговорювати та досліджувати.

Прикордонник на державному кордоні України.Фото: Іван Чернічкін / Заборона

Гроші на науку

Усі археологічні дослідження, які здійснювали в Україні останніми десятиліттями, не мали державного фінансування, каже Теліженко. Щоправда, нещодавно з’явилася можливість отримати грант від Українського культурного фонду. Інколи з бюджету перепадає на розкопки, якщо будують інфраструктурні проєкти. Проте більшість наукових досліджень у полях були можливі лише завдяки міжнародним грантам, здебільшого західним.

Сергій Теліженко їздить на розкопки переважно своїм коштом. Це замкнене коло: щоб видавати статті та монографії, потрібно проводити дослідження в полях — одного без іншого не буде. Зараз його зарплата в Інституті становить приблизно 7 тис. грн — може бути на тисячу-дві більше, якщо він напише монографію. А для цього, відповідно, треба їхати в поля та працювати за свої заощадження, якщо вони є.

За підрахунками Сергія, аби здійснити базове дослідження археологічних пам’яток на лінії, де будуватимуть стіну на Луганщині, потрібно приблизно 4 млн грн. Це план-мінімум, за яким можна візуально оцінити, де розташовані кургани та що зносити не можна. У науковця, та й в Інституту археології, цих грошей немає. Натомість це могло б стати одним зі способів залучати місцевих та давати їм хоча б мінімальний підробіток.

«Можна організувати розкопки, взяти місцевих, зокрема студентів, забезпечити їх харчуванням і зарплатою — і провести дослідження не за всі гроші. І люди б отримали підробіток, і музейний фонд поповнився б знахідками», — каже Теліженко.

Археологія по-чорному

Якщо не регулювати розкопки державними програмами, то археологічні пам’ятки просто розкрадатимуться. Так відбувається зараз — щороку на аукціони виставляють тисячі експонатів, видобутих незаконно. Періодично колекції з чорного ринку виринають у міжнародних конфліктах. Кілька років тому в одному з таких фігурував тисячолітній меч вікінга. Його нібито знайшли на російсько-естонському кордоні. Він походить із нелегальних розкопок на території України, за всю історію держави таких знайшли лише сім штук. Після втручання українського Міністерства зовнішніх справ меч повернули в Україну. Порахувати, скільки артефактів вивезли за кордон, яка їх цінність і які з них ховаються в приватних колекціях, неможливо — бо ті ніде не обліковуються.

Прикордонник на державному кордоні України. Фото: Іван Чернічкін / Заборона

Водночас приватні колекції регулярно вивозять на виставки за кордон. Наприклад, кілька років тому в Польщі експонували артефакти від часів Трипільської культури до Київської Русі — і всі вони, ймовірно, були знайдені нелегально або придбані на чорному ринку. Власниками колекції «Платар» були Сергій Тарута та Сергій Платонов. У схожі історії потрапляв і колишній президент України Віктор Ющенко — він експонував свої колекції сумнівного походження в Європі та Америці.

За словами науковця, належно розроблене законодавство заважатиме неконтрольованому перепродажу знахідок: «Так званих чорних археологів, яких ми називаємо мародерами, можна регулювати, але це можна зробити лише законодавчо, а люди, які ухвалюють закони, зазвичай найбільші колекціонери — і їм це невигідно», — каже історик.

Закону проти мародерів, уточнює він, зараз немає — покарання може бути лише в тому разі, коли курган, поселення чи могильник мають юридичний статус. Проте навіть такі об’єкти не завжди марковані — а якщо біля кургану немає таблички чи позначки, то й відповідальності може не бути: «Мародери дуже ретельно готуються до своїх робіт, читають археологічні новини, вивчають наукову літературу. Щоб припинити нелегальні пошуки раз і назавжди, треба ввести суворі каральні заходи на законодавчому рівні».

Натомість закони лише послаблюють. На початку 2000-х Україна ухвалила кілька законів про охорону культурної та археологічної спадщини, якими заборонила привласнення пам’яток (бо вони є власністю держави), а всі проєкти землеустрою мали пройти попередню археологічну експертизу. Якщо на місці будівництва виявляли щось цінне, то власник ділянки мав оплатити дослідження — а вже потім будуватися. Проте вже у 2010 році Верховна Рада скасувала археологічну експертизу під час надання землі фізичним особам. А 2012-го депутати проголосували за ще один закон, який спростив процес оформлення документації та відведення земельних ділянок. Водночас парламентарі зробили археологічну експертизу необов’язковою.

Сфера розкопок погано регульована, наголошує Теліженко. Сьогодні будь-хто може піти й шукати щось із металошукачем — і до нього не виникнуть питання. Понад те, виникає проблема, коли ці матеріали хаотично використовують псевдонауковці: «Ці речі відірвані від контексту. В археології все має значення: у якому шарі ґрунту ця річ лежала, який навколо був ландшафт тощо. Висмикнута із землі річ вже фактично не має значення».

Прикордонник на державному кордоні України. Фото: Іван Чернічкін / Заборона

Не про війну

«Стіну» не будують на території бойових дій — від лінії розмежування до захисних споруд орієнтовно 50-70 км. А, отже, не можна говорити про пріоритетність захисту від ворога, адже це не взаємозаперечні речі.

«Насправді Схід у цій історії не виняток, він віддзеркалює ситуацію по всій країні», — каже археолог і військовий Денис Гречко. «Стіна» та лінія розмежування, за його словами — це абсолютно різні території. «Звісно, під час війни свої правила, тому побажання археологів не враховуються. На лінії розмежування неможливо спокійно працювати, вона постійно переміщується, якщо є наступальні дії. Але якщо йдеться про держкордон, на якому й будують стіну, то все має відбуватися за законом: попереднє обстеження території, археологічні дослідження об’єктів тощо. А цього не роблять», — каже Денис.

Під час бойових дій археологічні пам’ятки не руйнуються так, як під час зведення стіни, наголошує Гречко. Пояснює, що інколи військові на вершині кургану роблять спостережний пункт або з тильного боку проводять лінію — проте це не так глибоко, щоб зруйнувати поселення. Поодинокі руйнації бувають, але тільки якщо це питання виживання.

Найбільшої шкоди пам’яткам археології завдає законне розорювання: «Безліч курганів по всій Україні зносять фермери. Збитків для археології це завдає значно більших, ніж війна. У нас абсолютно неконтрольована ситуація з грабіжниками, які знищують цілі городища, — каже Денис Гречко. — Якщо на лінії зіткнення принаймні щось контролює командир, то в (мирній) Україні це майже нікого не цікавить. Так і виходить: там, де не стріляють, усе набагато гірше».

Торік Міністерство культури, до якого неодноразово звертався археолог Сергій Теліженко та його колеги, надіслало відповідь. У ній ідеться про те, що в Мінкульті немає жодної інформації щодо погодження проєкту «Стіна».

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube