Ще кілька років тому поняття "невизнана республіка" ми сприймали як щось далеке й незрозуміле. До початку війни з Росією в нашому медійному просторі інформації про невизнанні "держави" на теренах колишнього СРСР було обмаль. Певний сплеск зацікавлення відбувся 2014-го, коли на українській території з’явилися власні "пухирі" з невизначеним статусом, але пізніше матеріалів на цю тему знову поменшало. Мені здається, що ми взагалі мало цікавимося життям і культурою наших сусідів; можливо, саме через це роль України в регіоні настільки слабка й нечітка
Про це у своєму блозі на "Дні" пише Андрій Любка, повідомляє UAINFO.org.
Свого часу я побував у двох "невизнаних" республіках – Придністров’ї та Косові. Якщо перша здалася мені Чорнобильською зоною, таким собі совєтським заповідником, музеєм, у якому живуть бідолашні люди, то друга справила враження реальної країни, що процвітає. Із цього можна зробити висновок, що невизнані республіки відрізняються між собою так само, як і визнані, одного спільного знаменника для них підібрати годі. Тоді ж у мене з’явилася авантюрна ідея своєрідного туру невизнаними республіками постсовєтського простору, але з огляду на те, що їх контролює Росія, і російські спецслужби там усесильні, довелося від цієї ідеї відмовитися, адже все могло закінчитися у в’язниці.
Читайте також: Слово "мир" в окупації може йти тільки в сукупності із "трудом" і "маєм" – Асєєв
На щастя, не тільки в мене виникло бажання ближче придивитися до життя у країнах за неіснуючими кордонами. Польський письменник Томаш Ґживачевський об’їздив ці республіки й написав про це цікаву книжку "Кордони мрій", яка нещодавно вийшла в українському перекладі Наталії Ткачик ("Видавництво 21"). Томаш Ґживачевський – репортажист, письменник, мандрівник, аналітик, що спеціалізується на Центральній і Східній Європі. Член престижного американського клубу "The Explorers Club". Автор книжок: "Кордони мрій. Про невизнані республіки", "Життя і Смерть на Дорозі Померлих", а також "Через Дикий Схід".
Книжка "Кордони мрій" – це тринадцять захопливих художніх репортажів із псевдореспублік, що затягують читача в чорні діри альтернативних, але водночас таких справжніх реальностей. Абхазія, Південна Осетія, Нагірний Карабах, Курдистан, Придністров’я, "ЛНР", "ДНР" – де-юре вони не існують, де-факто там триває життя за своїми специфічними законами, надиктованими парадоксальною реальністю та невтіленими мріями про незалежність.
Читайте також: В Абхазії вбивають росіян. Тому що Росія дозволяє
Я отримав цю книжку й думав, що відкладу її в чергу, щоби прочитати за один-два місяці. Але взявши до рук, аби переглянути зміст й анотацію, вже не зміг відкласти: ця книжка справді затягує, і ці 300 сторінок читаєш за два дні. У чому секрет? У простоті: Ґживачевський не пробує видавати себе за когось кращого, ніж він є насправді, не робить пафосних порівнянь і планетарних узагальнень, він просто описує побачене, цікавиться життям людей і намагається уникати політичних оцінок. У центрі його прози – людина, а не геополітика. Історія тут служить тільки тлом, делікатним вступом, а головна роль відведена буденності, сучасності, бажанню вижити й жити нормальним життям навіть у тих "республіках", які ніхто нормальними не вважає. Ця простота дуже якісно вирізняє Ґживачевського на тлі багатьох його колег, польських репортажистів, які чомусь дуже часто стають суддями, а не свідками, філософами, а не репортерами. Так, можливо "Кордони мрій" – це не та книжка, яка змінить ваш світогляд, але вона цікава і дуже легко читається, а що ще треба читачеві?
А наостанок – фрагмент про актуальний нині Карабах: "Російські солдати – ще ті суки. Зразу розкусили, як на війні замутити бізнес. У нас й азербайджанців було замало важкої техніки. А в них повно танків, бронетранспортерів. Ну вони й почали їх здавати в оренду обом сторонам. До того знахабіли, що ввели погодинну оплату. Рано ми гатили в азерів із Т-72, а після обіду вони з того самого танка стріляли в нас".
Цікаво, правда?
Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube
