Напередодні позачергових парламентських виборів у Вірменії – їхнє проведення було пов'язано насамперед із масовими протестами і розчаруванням у суспільстві поразкою в останній війні за Карабах – медіа та соціологи називали фаворитами голосування партію "Громадянський договір" чинного глави уряду Нікола Пашиняна і блок "Вірменія" другого президента країни Роберта Кочаряна.
Причому блок Кочаряна вирвався вперед у соціологічних опитуваннях, і спостерігачі заговорили про неминучу поразку партії революційного прем'єра. До речі, насамперед спостерігачі в Росії і в російськомовному медіапросторі, – пише Віталій Портников для "Лівого берега", ігформує UAINFO.org.
Однак реальні результати виборів виявилися зовсім іншими. Партія Пашиняна не просто перемогла на цих виборах з 53,92 відсотка прихильників, а й претендує на конституційну більшість у парламенті. Блок Кочаряна значно відстав від лідера, у нього лише 21,4 відсотка виборців. Вдалося пройти до парламенту – але з дуже невеликою кількістю голосів, тільки 5,23 відсотка – партії третього президента країни Сержа Саргсяна, правління якого саме було перервано революцією Пашиняна. І це все. Інші політичні сили, у тому числі і партія "Процвітаюча Вірменія" місцевого олігарха Гагіка Царукяна, залишилися цього разу за бортом влади.
Такі підсумки виборів можуть здивувати того, хто не стежить за політичною ситуацією у Вірменії. Здавалося б, Пашинян – очевидно той, хто програв у карабаській війні. Опоненти закидали йому те, що він не зміг належно підготуватися до нового раунду воєнних дій, що він мало не союзник Азербайджану та Туреччини. Звичайно, на цьому тлі Кочарян – не просто колишній президент Вірменії, але й колишній президент Нагірного Карабаху – мав виглядати краще. І саме на Кочаряна поставили у Москві.
Читайте також: У Єревані протестувальники "розстріляли" прем'єр-міністра Вірменії з дружиною. ВІДЕО
Колишній президент Вірменії – товариш чинного президента Росії. Володимир Путін не раз давав зрозуміти, що обурений судовим переслідуванням Кочаряна. Це переслідування почалося вже після приходу Пашиняна до влади і було пов'язане з розгоном масових протестів якраз тоді, коли другий президент Кочарян передавав владу наступнику – третьому президенту Саргсяну. Проте успіх Кочаряна мусив символізувати не лише "повернення" до традиційних відносин з Кремлем. Тому що Пашинян теж намагається підтримувати найтісніші відносини з Москвою, і, правду кажучи, ніякого іншого політичного вибору в нього наразі немає. Москві потрібно було продемонструвати – влада, яка з'являється за допомогою народної підтримки і без схвалення Кремля, приречена на поразку. Успіх можливий, тільки якщо ви виконуєте побажання Путіна. Власне те саме, що українцям говорили, коли йшлося про Януковича.
Саме для того, щоб довести неспроможність революційної вірменської влади, Москва індиферентно поводилася під час останньої війни в Карабасі. Не буду обговорювати тут норми міжнародного права, хто історично правий, а хто – ні. Зазначу просту річ: режим президента Азербайджану Ільхама Алієва, який отримав владу з рук свого батька, є природним союзником путінської Росії, уособленням горезвісної "спадкоємності". А режим Пашиняна, який прийшов до влади революційним шляхом, на хвилі народного ентузіазму – це не союзник Москви.
Для того щоб відновити у дружній Вірменії "нормальність", Путіну і потрібна була перемога Кочаряна на цих виборах. І так, для цього була потрібна і поразка Вірменії у війні з Азербайджаном. Путін був зацікавлений у цій поразці, це був його урок неслухняним вірменам. Як анексія Криму та війна на Донбасі були уроком неслухняним українцям. Як війна проти Грузії і визнання незалежності Абхазії і Південної Осетії були уроком неслухняним грузинам. Висновок повинен бути дуже простим: якщо народи хочуть нормально жити, вони повинні слухатися Путіна і не зазіхати на владу, яку підтримує Путін.
Тільки вірмени знову Путіна не послухалися. І це, звичайно, дуже серйозний сигнал. Сигнал, який демонструє, наскільки жителям країн пострадянського простору набридли "колишні", затяті корупціонери з минулого. Перемогу партії Пашиняна можна цілком вписати в один ряд з масовими протестами в Мінську після чергової фальсифікації результатів президентських виборів у Білорусі. Лукашенко набрид білорусам приблизно так, як вірменам – Кочарян і Саргсян. Тож люди були готові голосувати в Білорусі за нікому не відому Світлану Тихановську – тільки щоб Лукашенка більше при владі не було. А у Вірменії – за того, хто програв війну, тільки щоб не допустити до влади путінського дружка.
Я, до речі, думаю, що якби в Росії провести хоча б відносно чесні вибори з альтернативними кандидатами, у Путіна був би результат Кочаряна. І диктатор прекрасно це розуміє – тому і закручує всі гайки. Час "колишніх" на пострадянському просторі завершується.
Читайте також: Сталин и Пушкин обогнали Путина в рейтинге: россияне продолжают разочаровываться в президенте РФ
На цьому я міг би поставити крапку, якби тільки не необхідність відповісти самому собі на питання – а як же Україна? Зеленський – це наш Пашинян, який теж приречений на перемогу на будь-яких виборах, що б він не робив? На це питання немає однозначної відповіді просто тому, що Україна вже в іншому політичному циклі, на крок далі. Росія і наші олігархи дійсно використовували в боротьбі з партіями Майдану і Порошенком жупел боротьби з "колишніми". Але тільки в нашому випадку це була імітація, а не реальність. Тому що і партії Майдану на парламентських виборах, і Порошенко на виборах президента прийшли до влади після революції – тобто аж ніяк не так, як хотів би Путін.
Успіх Зеленського – безсумнівний запит на зміну еліт, але ось тільки і попередні вибори теж визначалися саме цим запитом. Тож в Україні ми спостерігаємо конкуренцію еліт, що вже змінилися. І я не виключаю, що і наступні вибори будуть визначатися саме цим запитом. А ось та еліта, яку хотів би нам нав'язати Путін – еліта Медведчука – це безнадійні маргінали, люди з минулого. Просто в самій Росії чи Білорусі це минуле триває і з кожним днем виглядає все більш потворним.
Редакція сайту не несе відповідальності за зміст блогів. Думка редакції може не збігатися з авторською.
Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube
