Перемир’я на війнах зазвичай оголошуються після загострень. Так і зараз. Липень став одним із "найкривавіших" місяців 2020 року на фронті – загинули вісім українських воїнів (більше було в січні й березні – 11 та 12 відповідно).
Тристороння контактна група домовилася про “додаткові заходи щодо посилення режиму припинення вогню” після трагічних подій під Зайцевим, коли полягли одразу троє українських морпіхів. Спершу солдати Путіна віроломно обстріляли евакуаційну групу ЗСУ, що йшла забирати загиблого – потім Путін погодився на "режим тиші".
Нинішнє перемир’я – вже двадцяте з початку війни. Кажуть, "всеохопне і безстрокове". Але навряд чи останнє.
Утім, хай би воно трималося довше. Надто велика ціна заплачена за цей перепочинок.
Загалом протягом липня ми нарахували 343 обстріли (підрахунок “Новинарні” на основі повідомлень пресцентру штабу ООС і МОУ). В середньому – 11 обстрілів щодня. При тому що в останні п’ять днів місяця фіксувалися 1-2 “пострілювання”.
Для порівняння: за даними штабу ОС, у червні ворог вчинив по позиціях українських військ 337 обстрілів, у травні – 355, у квітні – 312, у березні – 292, у лютому – 279.
Красномовна також кількість поранених у липні – 45 (у червні – 46, травні – 49, квітні – 31, березні – 74, лютому – 26).
Із восьми бійців, які не дожили до перемир’я, шість полягли на Донеччині, двоє – в Луганській області.
Шість українських смертей – наслідок обстрілів (зокрема дві – робота ворожих снайперів). Два воїни підірвалися на вибухових пристроях.
“Двохсоті” були в 137-му окремому батальйоні морської піхоти (троє), 1-му і 503-му окремих батальйонах морської піхоти, у 24-й і 30-й механізованій бригадах, у 79-й десантно-штурмовій бригаді.
Наймолодшому – 18, найстаршому – 41.
Олег Шило, Тарас Матвіїв, Євген Чумаченко, Дмитро Красногрудь, Микола Ілін, Ярослав Журавель, Василь Кравченко, Артем Козій – вони загинули за Україну і за її перемогу.
Пам’ятаймо їхні імена та їхній подвиг. Не пробачимо ворогу їхню смерть.
1. Олег Шило
Киянин Олег Шило, який брав активну участь у Революції гідності, прийшов у військкомат невдовзі після початку війни добровольцем. Але того разу потрапити на передову йому не судилося: в навчальному центрі “Десна” чоловік не пройшов медкомісію через проблеми зі здоров’ям (хоча у 2010-му служив “строчку” в 138-й радіотехнічній бригаді).
У наступні п’ять років Олег займався власним здоров’ям, працював різноробочим (мав середню спеціальну освіту).
А вже 26 грудня 2019 року підписав контракт із ЗСУ. Солдат, стрілець-помічник гранатометника в 30-й окремій механізованій бригаді імені Костянтина Острозького.
На фронт, до якого Олег ішов так довго, він потрапив у березні 2020 року. І ця перша, така очікувана, ротація стала для нього останньою.
Олег Шило народився 5 квітня 1991 року в Києві.
“Дуже добра була людина. Завжди, що у нього не попросиш, якоїсь допомоги, він ніколи не казав “ні”. “Так, звичайно, допоможу”, – розповідає друг Шила з дитинства, Олександр.
Каже, в армії Олег дуже змінився в кращий бік – після того як потрапив на фронт, захопився здоровим способом життя. Покинув усі шкідливі звички і разом із головним сержантом взводу почав активно займатися спортом. Чоловіки навіть створили на позиції імпровізовану “тренажерку”, в яку щонайменше через день ходили качатися.
За словами побратимів, до виконання службових обов’язків солдат Шило ставився з максимальною відповідальністю. При цьому був дуже веселим, товариським і щирим.
“Він добряк був. Товаришу останнє віддавав, не був жадібним зовсім. Була у нього одна специфічна риса: міг вивести із себе за пару секунд – за словом до кишені ніколи не ліз. Хоча дисципліна у нього була на найвищому рівні. За весь час не було жодного дисциплінарного стягнення”, – каже Роман, заступник командира роти, в якій служив Олег Шило.
“Мотивація в нього була величезна: він прагнув захищати Україну, понад усе хотів, аби війна чимшвидше закінчилась. Був справжнім патріотом. Деякий час тому зробив собі татуювання: набив на животі тризуб… У його випадку фінансова складова взагалі не мала значення: він пішов служити не через зарплату. Хотів, щоб перестали гинути люди… І зрештою загинув сам. Не вберегли його”, – сумує командир.
За словами Романа, Олег мріяв про військову кар’єру, прагнув пов’язати своє життя з армією.
Коли ввечері 8 липня окупанти почали обстріл у районі Попасної на Луганщині, Шило разом із товаришами займався укріпленням позицій: облаштовували фортифікаційні конструкції. Під прикриттям кулеметного вогню в Олега поцілив ворожий снайпер.Куля влучила бійцеві в бік: пройшла під серцем, роздробивши ліву руку й пробивши легені.
“Головний сержант взводу (той самий, з яким облаштовували спортзал) його на руках виніс до місця евакуації. Пів години Олегу надавали першу домедичну допомогу – крапельниці, адреналін в серце… Пульсометр показав, що у нього з’явився пульс”, – розповідає побратим із позивним “Футболіст”.
Олега встигли доправити до лікарні, де медики півтори години боролися за його життя. Але смерть виявилася сильнішою.
Поховали бійця на Алеї героїв Берковецького кладовища в Києві.
Залишилися мати, сестра та вітчим.
Читайте також: У Львові прощаються із легендарним комбатом УДА Андрієм "Червнем" Гергертом. ВІДЕО
2. Тарас Матвіїв
Про таких, як Тарас, у давнину складали легенди. Патріот, громадський активіст, політичний діяч, воїн… Герой.
Він народися 18 лютого 1989 року в Любешівському районі Волинської області, але з дитинства мешкав у місті Жидачів на Львівщині.
У 2011 році закінчив факультет журналістики Львівського національного університету ім. Івана Франка, був кореспондентом ТРК “Ера” (2011—2012) та телеканалу TВi (2012—2013), вів блоги в низці інтернет-видань. Багато працював із молоддю, проводив молодіжні фестивалі й військово-патріотичні вишколи. Активно боровся з незаконними вирубками лісу, створивши разом з однодумцями громадський рух “СтопЛісоцид”.
“Тарас мав піти дуже далеко. Ми розмовляли з ним по роботі про незаконну вирубку лісів. Бо це Тарас із друзями голими руками зупиняли вагони з деревом на залізничних станціях на Львівщині. Потім говорили про відродження футбольного клубу “Авангард” у Жидачеві, яким займався Тарас. Він запрошував на “Удеч-Фест” в Жидачів; йому з однодумцями завжди вдавалося організувати дуже класний і представницький фест. А потім він, доброволець АТО, поступив в Сухопутну академію. Постив натхненні дописи з аудиторії, полігону. Потім – з фронту. Тарас мав прекрасну підготовку, гострий розум і просто горів тим, що робить. Це звучатиме як кліше, а я вважав, що майбутнє нашої армії – якраз за такими хлопцями, і в новій армії на нього не могли б не звернути уваги”, – написав після загибелі Матвіїва журналіст Володимир Семків.
Природно, що така активна людина не могла залишитися осторонь, коли розпочалися події на Майдані. Тарас входив до 3-ї сотні Самооборони, протистояв “Беркуту” в найважчі дні.
Потім став співкоординатором “Пошукової ініціативи”, яка розшукувала зниклих під час Революції Гідності людей.
“Тарас став нашим голосом, рупором, свідомістю в “Пошуковій”… Він завжди був справедливим, безстрашним, гідним, вдумливим, вірним свободі та Батьківщині, її справжнім сином, її захисником. Кожен свій крок вимірюючи гідними вчинками й надихаючи власною силою й прикладом багатьох”, – розповіла подруга Матвіїва з часів Майдану Тетяна Слободян.
Коли почалися бойові дії на сході, Тарас активно долучився до волонтерського руху, але швидко збагнув, що цього йому недостатньо – і у 2015-му пішов добровольцем на фронт. У складі окремої добровольчої чоти “Карпатська Січ” воював у Пісках, Водяному, Опитному, Первомайському
Із 2015 року – депутат Жидачівської райради від Української галицької партії.
“Тарас Матвіїв – то людина, яка несла в собі дуже яскраве світло. Він був смолоскипом, який завжди попереду. Він це розумів, цього прагнув, він любив це, і йому це вдавалося. За ним хотілося йти. До нього притягувало. Всіх. Людина дії. Він не вмів стояти на місці. Не міг. Він вів, він підштовхував. І вимагав! І ніколи не був половинчастим. І ніколи не лицемірив”, – наголошує журналістка Анна Герич, яка працювала з Тарасом в УГП.
У вересні 2018 року Матвіїв вступив на курси лідерства Національної академії сухопутних військ імені Петра Сагайдачного за спеціалізацією “Управління діями підрозділів механізованих військ”. Отримав звання молодшого лейтенанта, і в грудні 2019-го був направлений для подальшого проходження служби до 24-ї окремої механізованої бригади ім. короля Данила (командир взводу).
“Останні п’ять років я не знаю спокою. Зачинаючи від Майдану, транзитом через волонтерський і добровольчий рух, участь в самоврядуванні і аж до теперішньої служби в ЗСУ. Я свідомо обрав шлях постійних потрясінь і викликів відкинувши попередній спосіб життя, медійну кар‘єру і навіть давні мрії. Не міг по-іншому. Як не могли й тисячі інших, що були поруч. Ми покірно прийняли виклики часу і вийшли далеко за межі “зони комфорту”. Ми стали нагадувати кочівників, що рвонули з осілих місць у безкраї степи не маючи уявлення, що чекає за горизонтом. Такий стиль життя підходить далеко не для всіх… Дивовижно, але навіть війна й революція, що підняли потужну хвилю остаточно не зрушили брилу “багатовекторної” самоідентифікації. Зусиль пасіонарної меншості виявилось замало, аби переконати більшість в перспективах “української” України. Виявилось, що величезна кількість моїх співвітчизників досі не вирвались із малоросійської та радянської парадигми світосприйняття. Таких було завше багато. Втім тепер ця частина суспільства свідомо чи ні ставить під загрозу усі потуги молодої країни останніх років”, – писав Тарас Матвіїв у своєму блозі на сайті “Львівська мануфактура новин” 21 квітня 2019 року, в день другого туру президентських виборів.
Він “без надії сподівався” на те, що “українці не розміняють свободу на срібняки і не побояться відповідальності за свої вчинки”.
Тепер цитати Тараса Матвіїва широко розходяться мережею. На жаль, уже посмертно.
Посмертно він став лейтенантом. А президент Володимир Зеленський за поданням 24 омбр присвоїв Матвіїву звання Героя України з удостоєнням ордена “Золота Зірка”.
Тарас загинув 10 липня під Троїцьким на Луганщині, врятувавши двох побратимів.
Близько 20:00 окупанти почали обстрілювати позицію, якою командував офіцер Матвіїв, зі 120-мм мінометів. Одна з мін влучила в бліндаж, укріплення частково обвалилося й загорілося. Тарас, який перебував поруч, першим кинувся на допомогу двом бійцям, які були в бліндажі. Він витягнув у безпечне місце обох, коли на позицію впала ще одна міна. Тяжкі осколкові поранення не залишили героєві шансу на життя. Матвіїв помер під час евакуації.
Після прощання на Донбасі, на Майдані Незалежності в Києві та у Львові молодого офіцера поховали в рідному Жидачеві.
Залишились батьки, у яких Тарас був єдиним сином.
Читайте також: "Дамо їм жару!" За що загинув генерал Кульчицький, який міг змінити хід війни на Донбасі
3. Євген Чумаченко
Євген Чумаченко народився 26 березня 1988 в місті Ізмаїл на Одещині, але з дитинства мешкав в Арцизі.
У вересні 2018 року підписав контракт на службу в Збройних силах. Солдат, стрілець-помічник гранатометника 79-ї окремої десантно-штурмової бригади.
Євген загинув вранці 13 липня внаслідок обстрілу позицій ЗСУ поблизу села Славне Мар’їнського району Донецької області з гранатометів і стрілецької зброї.
“Друже, ти був світлою веселою людиною, надійним товаришем, справжнім воїном і залишаєш по собі добру пам’ять”, – відгукуються про загиблого побратими з 79 одшбр.
Поховали 32-річного воїна в Арцизі Одеської області.
Залишилася мати, дружина та двоє дітей.
4. Дмитро Красногрудь “Мир”
“Це була Людина з великої літери”, – кажуть про лейтенанта Красногрудя товариші по службі. Як розвідник, Дмитро не “світився” у соцмережах та ЗМІ. Проте журналісти, яким випадало спілкуватися з ним під час роботи в гарячих точках на передовій, підтверджують: це був глибоко патріотичний, професійний і серйозний чоловік.
Дмитро народився 18 жовтня 1978 року на Донеччині. Мешкав у місті Лиман Краматорського району. Військовий досвід набував у складі миротворчої місії ООН у Сьєрра-Леоне. Тож коли у 2015-му, ще сержантом, прийшов воювати у 20-й окремий мотопіхотний батальйон, який пізніше став підрозділом 93-ї бригади “Холодний Яр”, отримав позивний “Мир”.
Красногрудь обожнював саперну справу. Ще сержантом був нагороджений президентською відзнакою “Захиснику Вітчизни”. “Потім його відправили на офіцерські курси, він прийшов до нас уже командиром розвідувального взводу, а згодом став у нас начальником розвідки”, – згадують побратими з 20 обмп.
Вже у званні лейтенанта Дмитро отримав від президента медаль “За військову службу Україні”.
Красногрудь брав участь у визволенні Мар’янки, Авдіївки, обороняв Піски, Трьохізбенку, Чермалик, воював на Авдіївській промзоні.
Саме він у червні 2017 року розробляв та брав участь в операції, в результаті якої поблизу села Жолобок на Луганщині був узятий у полон російський військовий Віктор Агєєв (у вересні 2019 року його передали Москві під час обміну, в результаті якого в Україну повернулися Сенцов, Кольченко, Балух, Сущенко, Карпюк, полонені моряки та інші українські політв’язні з РФ).
“Дмитро перший ішов у бій, ніколи не залишав своїх побратимів напризволяще, був чуйний, добрий. Вважаю його взірцем бойового офіцера, бо він не відсиджувався в штабі, завжди був “на нулі “. У нього було професійне відчуття розвідника, а у супротивника він викликав жах”, – розповідає про Красногрудя його побратим з позивним “Дим”.
У мотопіхотному батальйоні згадують також епізод, що трапився 2018 року біля населеного пункту Михайлівка під Маріуполем. Бойовики пошкодили камеру спостереження Спільного центру контролю та координації. Ніхто з технічної групи не наважився лізти на щоглу, що була як на долоні в окупантів. Тоді Дмитро мовчки взяв камеру, видерся туди і спокійно поміняв пошкоджене обладнання на очах у ворога.
“Діму я знаю з самого початку війни. Це був патріот України, за яким ішли люди, вірили йому на всі 100%, знали, що він їх не підведе. Він дуже не любив брехні, завжди вчиняв справедливо і був фахівцем своєї справи”, – розповідає командир частини, полковник Вадим Римаренко “Геолог”.
По завершенні контракту з 93 омбр Мир на якийсь час повернувся до цивільного життя. Але довго без війни не витримав і знову став до лав ЗСУ. На цей раз – як командир розвідвзводу 137-го окремого батальйону морської піхоти 35 обрмп.
Красногрудь ніколи не ховався за спинами інших. У той день, 13 липня, він також ішов на чолі групи розвідників, яка проводила антидиверсійну роботу в “сірій зоні” під Зайцевим, поблизу окупованої Горлівки. І підірвався на невідомому вибуховому пристрої.
Намагаючись забрати тіло друга в складі евакуаційної групи, внаслідок віроломної засідки був поранений сержант Ярослав Журавель, який помер від ран. Ще однією жертвою того страшного дня став військовий медик Микола Ілін – він уже з другою евакуаційною групою ішов рятувати ще живого на той час Журавля…
Тіло Дмитра Красногрудя забрали окупанти і передали українській стороні 15 липня.
Поховали 41-річного воїна в Лимані.
Залишилися батьки, дружина та двоє синів.
5. Микола Ілін “Естонець”
Етнічний білорус, який мав громадянство Естонії і загинув за Україну – Микола Ілін був справді неординарною людиною.
Він народився 23 квітня 1984 року в білоруському місті Могильов. Підлітком захопився реконструкцією часів Великого Князівства Литовського, був членом могилівського лицарського клубу “Борисфен”.
Хрещений у православ’ї, Микола свідомо обрав католицизм. Із 12 років був прислужником у Могилівському кафедральному соборі, де мама співала в хорі. Грав на флейті, мріяв служити у військовому оркестрі.
Подорослішавши, Ілін свідомо перейшов на білоруську мову й включився в боротьбу за відродження білоруської культури та національної свідомості. Мав прізвисько “Фронт”. Брав участь в акціях молодіжних організацій “Молодий фронт” та “Зубр”, був активним учасником протестів проти вкотре сфальсифікованих президентом Лукашенком виборів на білоруському “Майдані” – площі Калиновського в березні 2006 року.
За добу до розгону наметового містечка протестувальників, 23 березня, Миколу жорстоко побили силовики – потрапив до лікарні з важкою черепно-мозковою травмою. А коли опритомнів і трохи підлікувався, зрозумів, що в Білорусі йому залишатися небезпечно. І з допомогою друзів перебрався до Києва.
Потім, за підтримки тих самих українських друзів, переїхав в Естонію, влада якої затвердила програму підтримки переслідуваної лукашенківською владою білоруської молоді. Там довелося все починати з початку: працював таксистом, вантажником, їздив на заробітки у Фінляндію, водив екскурсії Таллінном, зокрема польською та англійською мовами, які вивчив блискуче. Естонську хлопець також вивчив, і згодом отримав громадянство Естонської Республіки.
Саме Микола Ілін захистив українську волонтерку із Нью-Йорка Валентину Бардакову, коли у червні 2014 року в Таллінні її за український прапор побила знімальна група російського режисера Станіслава Говорухіна. До слова, одним із тих, хто найактивніше обзивав жінку “фашисткою”, був актор серіалу “Свати” Федір Добронравов.
У 2018-му Ілін повернувся в Україну, щоб узяти участь у війні проти російських агресорів. А позаяк дуже захоплювався американськими морпіхами, то й собі попросився на контракт у морську піхоту – українську, ставши до лав 137-го батальйону 35-ї бригади морської піхоти ВМС ЗСУ.
При цьому він так хотів стати медиком, що, кажуть, поставив командуванню “ультиматум”: або його посилають на навчання, або він звільниться.
Відтак Ілін пройшов чотиримісячне навчання в Центрі тактичної медицини, з канадськими інструкторами. Йому також пропонували лишитися в Центрі інструктором і навчати інших, а зі знанням англійської Микола міг піти по міжнародних програмах.
Але Ілін хотів приносити практичну користь на передовій. 31 березня 2020 року він отримав погони сержанта і вирушив на фронт. Узяв собі позивний “Естонець”. Але “інструктором” таки став: постійно проводив у батальйоні курси тактмеду.
Друзі кажуть, що практично всю свою армійську зарплату він витрачав на засоби тактичної медицини. Казав: “Моє місце зараз тут, я хочу рятувати життя”.
Естонець був дуже ерудованим, цікавим, веселим, мріяв багато мандрувати й повчитися в США. А ще планував одружитися зі своєю коханою українкою і побудувати будинок біля моря, щоб щасливо жити там після війни.
“Я зрозумів, що Україна – просто фантастична країна, з багатьох аспектів. Так, можливо не все вдається одразу, і можливо не все має вдаватися одразу. Але ця країна варта хорошого майбутнього. Вона зараз не просто бореться за це майбутнє – вона є кордоном Європи. І якщо ви програєте цю боротьбу, то це буде і наш програш”, – казав Микола в одному зі своїх останніх інтерв’ю.
13 липня окупанти підло обстріляли евакуаційну групу, яка під гарантії “тиші” в екіпіруванні гуманітарної місії вирушила в “сіру зону” забрати тіло загиблого Дмитра Красногрудя. Після цього Ілін без вагань пішов у складі наступної групи, щоб урятувати пораненого Ярослава Журавля.
Група з Іліним у складі вже не мала білих позначок –щоб не демаскуватися в “зеленці”. Двоє бійців повернулися на місце збору. Вперед ішли тільки медик Микола й його командир.
Що відбулося на стежці, можна було побачити із запису камери GoPro, яка була на шоломі Іліна. Після обстрілу зі стрілецької зброї Микола побіг уперед. І загинув внаслідок підриву на невідомому вибуховому пристрої.
Тіло Естонця бойовики передали українській стороні 17 липня. Перед тим його грубо розітнули, витягнувши уражені осколками органи й деякі кістки (щоб приховати сліди нетипової міни). Після чого так-сяк зашили.
Після прощання в Києві тіло Миколи кремирували, щоб за його заповітом розвіяти прах над трьома країнами: Україною, Білоруссю й Естонією.
Залишилися батьки та цивільна дружина.
6. Ярослав Журавель
Ярослав Журавель народився 8 березня 1980 року в Андріївці, Верхньодніпровський район Дніпропетровщини.
На фронт пішов 2015 року. Пройшов Піски, Мар’їнку, Авдіївську промзону, Трьохізбенку, Гранітне. Разом із Дмитром Красногрудем воював у складі 20-го окремого мотопіхотного батальйону, який пізніше став підрозділом 93-ї бригади “Холодний Яр”.
А коли друг Красногрудь перейшов у 137-й окремий батальйон морської піхоти, Ярослав і собі перевівся в його підрозділ, ставши морпіхом. Сержант, командир бойової машини – командир 3-го відділення розвідувального взводу.
Батько Журавля розповідає, як після п’яти років перебування сина на війні просив його залишитися вдома. Але Ярослав відповідав, що не може – треба передавати свій досвід новим бійцям, ще не навченим веденню бойових дій.
Коли 13 липня лейтенант Красногрудь підірвався в “сірій зоні” під Зайцевим, Журавель одразу викликався увійти до складу евакуаційної групи, яка мала забрати тіло. Він був із Дмитром у момент підриву, тож добре знав, куди йти (забрати тіло командира одразу Ярославу з побратимами не вдалося, оскільки вони були контужені після вибуху, внаслідок якого Красногрудь загинув).
“У групі розвідників [яка відійшла, втративши командира], разом із ним були ще два молоді хлопці. Ярослав одразу сказав: у мене є родина, двоє дітей, а вони ще 20-річні… Тому це моя місія. Коли поверталися по тіло командира, Ярослав йшов першим, за ним йшли сапери. Це була офіційна евакуаційна група, яка мала забрати тіло загиблого лейтенанта Красногрудя – тільки вони вийшли з яру на пагорб, першим у весь зріст йшов Ярослав. Не дійшов до Дмитра кроків п’ятнадцять-двадцять, як з того боку пролунало: “Что вы тут делаете, с*ки?!” – і пішов шквальний вогонь…” – розповів командир батальйону, полковник Вадим Римаренко.
Окупанти, всупереч обіцяному ними режиму “тиші”, підступно відкрили вогонь по беззбройній евакуаційній групі в білих шоломах, з усіма розпізнавальними знаками гуманітарної місії.
Сержант Журавель був поранений, але залишався живим. Це чітко видно на відео з розвідувального дрона: боєць у білій “гуманітарній” касці накладає собі кровоспинний джгут і намагається відповзти.
“Відео наше, це мій квадрокоптер літав, зависав і показував – для того, щоб група могла знати, де він перебуває, там дуже складна місцевість”, – зазначає полковник Римаренко.
Врятувати Ярослава не вдалося. Під час однієї з таких спроб загинув медик Микола Ілін, після чого рятувальні групи більше не відправляли.
Скільки часу 40-річний Журавель залишався живим і стікав кров’ю без допомоги в “сірій зоні” – невідомо.
Як стверджують контрольовані Росією бойовики, тіло сержанта вони виявили на четвертий день після нападу на евакуаційну групу. Українській стороні його передали через тиждень після поранення.
Поховали Ярослава Журавля у рідній Андріївці.
Залишилися батьки, дружина та дві доньки, яких воїн дуже любив і дуже ними пишався.
Представники Міністерства у справах ветеранів та військова частина Журавля виступили з ініціативою нагородити його званням Герой України.
7. Василь Кравченко
22 липня в місті Ізяслав на Хмельниччині поховали морпіха Василя Кравченка. Він загинув 20 липня на ВОПі в районі села Шуми біля Горлівки. Фатальним для 26-річного старшого матроса стало поранення в голову від кулі снайпера.
У 2014-му подолянин був призваний у третій хвилі мобілізації і служив у Дерприкордонслужбі. Після того, із 2016 року, двічі укладав контртакт із морською піхотою ВМС ЗСУ. Служив на посаді старшого стрільця десантно-штурмового взводу десантно-штурмової роти 503 обмп.
“Василь був справжнім морпіхом, сміливим і відчайдушним, разом з тим веселим і товариським, завжди готовим прийти на допомогу”, – розповів товариш і командир полеглого сержант Юрій.
“Коли ми займали нові позиції неподалік Маріуполя взимку 2017-го, саме Василь був одним із тих, хто постійно підбадьорював товаришів, у найважчі моменти знаходив для кожного побратима добре слово. На нього можна було завжди покластись у найскрутніших ситуаціях. Ми там були за декілька сотень метрів від ворога”, – згадує заступник командира батальйону старший лейтенант Петро Олексюк.
Василя поховали на Алеї почесних поховань Центрального кладовища Ізяслава.
Залишились батьки, сестра та молода дружина.
8. Артем Козій
Артем Козій – наймолодший із полеглих у липні. Йому було лише 18.
Хлопець народився 21 вересня 2001 року в місті Южноукраїнськ на Миколаївщині. Вчився в Миколаївському будівельному коледжі. Цьогоріч у червні пішов на контракт до Збройних сил – у морську піхоту.
Матрос, військовослужбовець 1-го окремого батальйону 36 обрмп ВМС ЗСУ. Його перша ротація почалася цього ж місяця.
21 липня позиції морпіхів 1 обмп під Павлополем окупанти обстріляли з автоматичних гранатометів. Артем зазнав численних уламкових поранень, був евакуйований до Маріуполя в мобільних шпиталь. Лікарі сім годин боролися за життя хлопця. Але близько 17:00 юний воїн помер.
Похований у Южноукраїнську.
Залишилися батьки і сестра. Батько Євген Козій також служить у Збройних силах України.
Вічна пам’ять полеглим за Україну.
Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube
