Володимир Панченко на презентації "Повісті про Миколу Зерова"
Була двозначна ситуація середини 1960-х років. З учора ще вчувався подих свіжого вітру хрущовської відлиги, а водночас із завтра вже студеніли перші заморозки прихованої, трохи пом’якшеної реставрації культівських десятиліть. Хтось із дотепників назвав цей проміжний етап у житті суспільства "пізній реабілітанс", котрий був значно вибірковішим і поміркованішим, аніж "ранній репресанс", що розпочався ще від 1920-х років і дійшов апогею наприкінці 1930-х.
За недовгі роки "відлиги" встигли реабілітувати або напівреабілітувати сотню-півтори українських письменників. Поміж напівреабілітованих чи майже реабілітованих був і Микола Зеров. Багато для цього зробив, клопочучись перед відповідними інстанціями й пишучи в усі усюди відповідні звернення, його добрий приятель Максим Рильський. Він тоді лишався останнім із "грона п’ятірного" (Юрій Клен, що в миру був Освальдом Бургардтом, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара, Микола Зеров і Максим Рильський), котрих майже глузливо їхні літературні опоненти охрестили "неокласиками".
До речі, це не була ніяка організація, це не було ніяке літугрупування, як, скажімо, "Нова генерація", "Плуг", "Марс", "Молодняк". І не була літературна школа, що неухильно сповідувала б єдино прийняті засади поетики та естетики. Це був гурт людей (насправді їх було не п’ятеро, до цього кола входили ще чи не десяток авторитетних літературознавців, серед яких найпомітнішим був Віктор Петров (він же прозаїк В. Домонтович).
Усі вони – інтелектуали, ерудити ("тугі бібліофаги" – за висловом Миколи Зерова) були на голову вищі за найпопулярніших тодішніх фігурантів українського літературного Ренесансу й за все суспільство взагалі. Постреволюційна та поствоєнна ситуація розмила береги літературних норм, вихлюпнула в ужиток токсичний новояз, потворне арго, агресивну напівписьменність, котрі зазвучали і в опусах численних недописьменників, які почасти не могли написати слово без граматичної помилки.
Неокласики боронили естетичні цінності, нагадували про ієрархію культури, плекали багатство культурного досвіду всіх попередніх століть і ревно стояли на сторожі варварськи спотворюваних літературних форм, що про них здебільшого мали туманні уявлення неофіти письменства, рекрутовані туди з усіх усюд. Горував поміж неокласиків златоуст, знавець античності, перекладач, поет, учений Микола Зеров. Його ніхто не обирав на літературного вождя. Так склалося, що його авторитетне слово в цьому гурті було не тільки виразне – його справді чули всі ці люди, надаровані гострим естетичним слухом.
На його лекціях ніколи не було напівлюдно. Їх не пропускали, знаючи, що те чи те вони можуть почути тільки в Зерова. Його панорамні огляди літератури, проблемні статті, рецензії, біографічні сильветки й сьогодні не втратили свого естетичного значення. Незаперечно, що літературознавчі тексти старіють із усього в літературі найшвидше. У них з’являється сумний музейний дух, й актуальні на час своєї появи концепції незрідка перетворюються на сумні трюїзми. А ще ж Зеров захоплював то дотепними епіграмами, то філігранними сонетами, то вражав перекладами античних поетів…
Вже після повернення Зерова в літературу, коли було оприсутнено майже весь корпус його текстів (окрім тих, що загинули), ми допевнилися, що вся історія літератури, котру ми вивчали без Миколи Зерова, – то щось подібне до напівпустелі, до погано замаскованої Сахари. Але це повернення Зерова розтяглося на роки й роки. З ініціативи Рильського 1966 року з’явився томик майже реабілітованого Зерова. Це було перше наближення до нього читачів покоління, котре виросло та сформувалося без уявлення про Розстріляне Українське Відродження.
Характерна подробиця. Коли я, захоплений читач, надрукував у київській обласній газеті "Молода гвардія" рецензію на те "Вибране" Зерова і щось там розводився велемовно про його непроминальне значення в українській культурі, редактору газети суворо вичитали за одверто апологічний підхід до суперечливої постаті Миколи Зерова. А редактор своєю чергою суворо вичитав мені й порадив надалі менше цікавитися такими сумнівними в українській радянській літературі постатями як злощасний Зеров і Ко.
Читайте також: Непривітаний: Микола Зеров був "винен" лише тим, що мав яскравий талант
Потім, коли я працював у відділі критики "Літературної України" (1970–1980 рр.), Микола Зеров, як і неокласики взагалі, хоч вони (за винятком Юрія Клена) були офіційно реабілітовані, лишалися персонами нон ґрата. Ми часто говорили з В’ячеславом Брюховецьким про ці абсурди та казуси. Поміж них були й такі сумні епізоди, як, скажімо, цей. Максим Рильський, який доклав стільки сил для того, щоб реабілітувати Зерова та видати його, так і не встиг взяти до рук "Вибране" Зерова, оскільки воно, гальмоване на всіх етапах редпідготовки до друку, з’явилося аж через два роки після смерті Рильського.
Дивно було читати, коли такий тонкий поціновувач поезії як Леонід Новиченко у своїй загалом цікавій книжці "Поетичний світ Максима Рильського", доходячи до імені Миколи Зерова, якого йому під жодним оглядом не можна було оминути, раптом перетворювався на ідеологічно токсичного Миколу Шамоту й випускав громи та блискавки на голову Зерова, який, бачте, намагався збивати з пуття свого молодшого колегу й виштовхував його на літературні манівці. Це була неубієнна тенденція радянського літературознавства – дивитися на історію письменства як на ланцюг помилок та ідейних збочень її творців.
У роки перебудови написав літературний портрет Миколи Зерова В’ячеслав Брюховецький. Це була перша книжка з неупередженим поглядом на цю масштабну та багатогранну постать в українській літературі. Перше наближення до того явища, котре через свою багатовимірність вимагає різних оптик його бачення. Брюховецький систематизував усе пов’язане в літературі з іменем Миколи Зерова, проаналізував ідейні домінанти його поезії, перекладацької, літературно-критичної та літературознавчої практики, а також означив місце неокласиків у їхньому перманентному протистоянні з літературними угрупуваннями в той час, коли всі воювали з усіма.
Досить бодай згадати тривалу літературну дискусію, що почалася 1925 року, каталізатором для якої була відома стаття Миколи Хвильового, з яким у головних моментах солідаризувався Микола Зеров, якого слідом за Хвильовим також було піддано нещадному політичному остракізмові.
Звичайно, в рамках традиційного літературного портрета не могло вміститися все з життєвої та творчої біографії Зерова. Брюховецький означив там короткими тезами все те, на що він пропонує звернути увагу й осмислити дослідникам, що звернуться до цієї теми слідом за ним. Після того (а книжка Брюховецького з’явилася 1990 року) опубліковано чимало праць про Зерова. Академік Микола Сулима зібрав розпорошені в періодиці літературно-критичні публікації Миколи Зерова, оприлюднено його перекладацьку спадщину, захищено десятки йому присвячених дисертацій.
Й ось за тему Миколи Зерова взявся Володимир Панченко. У нього, крім усіх важливих чеснот серйозного літературознавця, була ще така унікальна риса, котра характеризувала його як нетипового літературознавця. Він буквально закохувався в особу того, про кого писав. Його "роман" із героєм тривав роками й роками. Це були – як шлюби з кохання. Пам’ятаю, довгий період із життя Панченка під сузір’ям Юрія Яновського. Був і дуже непростий альянс його із Володимиром Винниченком, котрий почався майже в дусі апології автора "Кирпатого Мефістофеля", а потім з’явилися в ньому й суворі барви та ноти великої гіркоти. Літературна історія письменника Винниченка перемежовувалася зі своєрідною історією хвороби Винниченка-політика.
Мені здається, Панченко, сам того не відаючи, готувався до цієї праці, котра стала, очевидно, найголовнішою в його літературному житті. Він написав низку студій про Максима Рильського, який аж до арешту Зерова був завжди за крок від нього. Панченко вивчив архіви Рильського і став співупорядником збірки його матеріалів із архівів КДБ (серія видань "Митці – на прицілі"). У сфері його зацікавлень постійно були неокласики. Він сумлінно вивчив "Труди і дні" Миколи Зерова, його літературні симпатії та антипатії, його стосунки з найголовнішими тодішніми літературними постатями, його історико-літературні зацікавлення. Виробив у собі здатність дивитися на все, що відбувалося в житті Миколи Зерова й у тодішній українській літературі не тільки своїми очима, а й очима самого Зерова. Це дуже складно, і вдається мало кому, бо, як правило, домінує погляд автора із тієї епохи, в котру народжується таке дослідження.
Скромний і самокритичний Панченко умудрився в цій книжці навіть покритикувати себе. Мовляв, я прокоментував усе, що зміг, але маю відчуття невдоволення тому, що так мало уваги виявив до перекладацької діяльності Зерова, котра вимагає для себе окремої розмови, і я вірю, що вона зацікавить тих дослідників творчості Зерова, які звертатимуться до цієї теми після мене. До речі, свою "Повість про Миколу Зерова" Панченко присвятив В’ячеславові Брюховецькому, пояснивши цим і роль Брюховецького у своєму житті, й оцінку його літпортрета Миколи Зерова.
"Повість про Миколу Зерова" нетипова в нашому літературознавстві книжка. Вона не захаращена термінологічною еквілібристикою, котру так полюбляють представники молодих наукових генерацій, демонструючи комічний професійний снобізм і мовби відганяючи читача від своїх текстів. Щоби збентежений читач, заблукавши в термінологічних хащах, утікав з них і переконував себе в тому, що він не підготовлений для того, щоб це зрозуміти. Панченко сповідував принцип Жуля Ренара: "Точність – ввічливість письменника", й намагався якомога простіше, без квазінаукового приоздоблення, висловлювати свою думку.
Читайте також: Помер Володимир Панченко – першорядний літературознавець, критик, есеїст
Вже не говоритиму тут про масу попутних відкриттів, котрі зробив Панченко, йдучи життєвим маршрутом Миколи Зерова. Так, у цій книжці з’явилася низка імен людей, досі не знаних зеровознавцям. Є цілі вставні новели про причетних до долі героя книги людей. Це мовби звучання багатоголосого античного хору, котрий у паузах заповнює голос самого автора. Читаючи цю книгу, знову допевнюєшся: у Панченка – нова любов: Микола Зеров. Зеров – як етичний ідеал. Зеров – як літературна константа. Зеров – як незаступна втрата й фантомний біль нашої культури. За всіх життєвих ситуацій (а вони бувають і дуже складними, неодновимірними, бо ж люди – не ангели) Панченко готовий постати його адвокатом, бо, проревізувавши й передумавши життя Зерова, Панченко ще раз довів собі: Микола Зеров – це найможливіша з-поміж представників роду людського досконалість.
Я свято переконаний: "Повість про Миколу Зерова" – етапна книга не тільки у творчій біографії Володимира Панченка, а й у нашому літературознавстві загалом.
Наприкінець – цікава подробиця. 1923 року Зеров написав сонет "Київ з лівого берега". Дозволю собі навести його повністю.
Вітай, замріяний, золотоглавий
На синіх горах… Загадався, спить,
І не тобі, молодшому, горить,
Червлених наших днів ясна заграва.
Давно в минулім дні твоєї слави,
І плаче дзвонів стоголоса мідь,
Що вже не вернеться щаслива мить
Твого буяння, цвіту і держави.
Але, мандрівче, тут на пісках стань,
Глянь на химери барокових бань,
На Шеделя білоколонне диво:
Живе життя, і силу ще таїть
Оця гора зелена і дрімлива,
Ця золотом цвяхована блакить.
Цей вірш репресованого Миколи Зерова, з відомих причин не називаючи автора, цитував через 20 років – 1943-го в Москві Максим Рильський у своїй доповіді про Київ в українській історії. Тоді кривавий диктатор Сталін дозволив регламентовано актуалізувати цю тему для того, щоб окрилити українців для визволення України від фашистських окупантів. Виступаючи на презентації "Повісті про Миколу Зерова", Володимир Панченко вразив такими подробицями слухачів, додаючи, що Рильський у тій доповіді не побоявся назвати і Володимира Антоновича, й українську гімназію Володимира Науменка. Коментуючи цей факт, Панченко сказав: він не впевнений, що визбирав усі такі живинки й важливі подробиці з життя Миколи Зерова, і закликав нових літературних пілігримів на пошуки літературних скарбів.
Зеров присутній не тільки там, де ми вже його побачили й це задокументували…
Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube
