Протистояння РФ та колективного Заходу, цілком імовірно, буде однією з головних рис міжнародного порядку денного наступних десятиліть, і роль України тут непересічна.
Кремль публічно ставить за мету закріпити за Росією "законні" сфери впливу, зруйнувати євроатлантичну архітектуру та підтвердити за собою право голосу в усіх серйозних міжнародних питаннях, пише Тетяна Сидорук для "Європейської правди", інформує UAINFO.org.
Нинішня криза охоплює більше, ніж саму Україну та її можливе членство в НАТО. Йдеться про майбутнє європейського порядку, створеного після холодної війни. Мета Владіміра Путіна – обмежити можливість України та інших країн Східної Європи обирати власний шлях розвитку і тим самим змінити ситуацію на сході Європи на свою користь.
Він хоче повернути годинник назад – на кінець 1990-х років, до моменту першого розширення НАТО на схід за рахунок Польщі, Угорщини і Чехії, або й на кінець 80-х, коли Москва панувала в цій частині Європи.
Якщо Росії вдасться утримати Україну, Грузію, Молдову від членства в НАТО, а американські ракети середньої дальності – від Європи, це буде реваншем за її відчуття приниження у часи після завершення холодної війни, коли ослаблена Росія змушена була приєднатися до порядку денного, визначеного США та їхніми європейськими союзниками.
Дискусія про двері НАТО
Російська агресія проти України спровокувала найбільшу безпекову кризу в Європі з часів холодної війни, причому Росія додатково погрожує набагато масштабнішим вторгненням в Україну, ніж анексія Криму та інтервенція на Донбасі.
Але шквал зустрічей у верхах не наблизив дипломатичне вирішення конфлікту. Навпаки, той вийшов на новий виток: 21 лютого Путін підписав укази про визнання "незалежності" так званих "Л/ДНР", що ознаменувало невдачу дипломатичних зусиль Заходу зі стримування російської агресії, знищення Росією Мінських домовленостей, значну ескалацію напруженості між Заходом та Москвою і нові загрози для України.
Однією з вимог Росії, як відомо, є нерозширення НАТО. І хоча західні політичні лідери цю можливість виключають, серед експертів тривають дебати про те, чи можуть обмеження щодо майбутнього членства України в НАТО вирішити кризу та запобігти війні. У той час як одні кажуть, що було б серйозною помилкою дозволити Путіну диктувати умови для європейської безпеки, інші вважають, що настав час зачинити двері Альянсу для нових членів.
Тобто, на відміну від політиків, серед експертів є ті, хто у цьому питанні стають, по суті, на бік Росії.
Так, професор Католицького університету Америки Майкл Кімейдж переконує, що заради власного ж блага НАТО має публічно відмовитися від подальшого розширення, щоб не бути втягнутим у конфлікт між країною, яка не є його членом (Україною), а тільки прагне цього, і ядерною державою, яка хоче цьому запобігти. Мовляв, оскільки Україна все одно не зможе стати членом Альянсу найближчим часом, той має закрити свої двері. Продовження ж курсу на приєднання України до НАТО в таких умовах було б, на його думку, "стратегічним божевіллям".
Але чимало аналітиків-міжнародників нищівно критикують подібні підходи, вважаючи, що наведені аргументи є хибними і їх слід відхилити раз і назавжди.
Так, радник американського Центру стратегічного та бюджетного оцінювання Ерік Едельман і старший науковий співробітник Міжнародного університету Флориди Девід Крамер вважають, що слідувати такій логіці означало б винагородити Путіна за його ж агресію і штучно перекласти провину за нинішній стан справ з російського лідера на Північноатлантичний альянс.
Ці науковці резонно прогнозують, що обіцянки Заходу не розглядати членство України (і Грузії) в НАТО не заспокоять Путіна. Навпаки, це призведе до підвищення ставок, бо Путін розцінить це як ознаку слабкості й піде далі. Наприклад, вимагаючи виключення можливості членства цих держав у Європейському Союзі тощо. Також закриття дверей до НАТО деморалізувало б Україну, зробило б її більш вразливою для задумів Путіна і розкололо б сам Альянс.
Але найголовніше – те, що примирювальні ідеї рішуче відкинули США та інші союзники.
Чи є альтернативи?
В нинішніх дебатах є декілька варіантів, які позиціонують як проміжні між двома крайнощами – але насправді вони є "опціями капітуляції" України та Заходу перед вимогами РФ.
Так, старший науковий співробітник дослідницької корпорації RAND Самюель Чарап стверджує, що стратегія США з підтримки геополітичного плюралізму на пострадянському просторі допомогла запобігти відродженню "нового Союзу", але не створила альтернативної регіональної архітектури безпеки, прийнятної і для Росії, і для її сусідів. Тому, на його думку, потрібно досягти широкої згоди між РФ, США, державами ЄС та східними сусідами Євросоюзу про такий перегляд регіонального порядку, який охоплюватиме питання безпеки, регіональних конфліктів та економічну інтеграцію. Наприклад, із наданням Україні багатосторонніх гарантій безпеки в обмін на добровільне прийняття позаблокового статусу, із розблокуванням переговорів щодо Донбасу, створенням тристороннього консультаційного механізму з ЄС та ЄАЕС тощо.
Очевидно, що така позиція рівносильна умиротворенню кремлівського агресора і вже з цієї точки зору навряд чи гідна уваги. Є й інші претензії до цього підходу. Зрештою, як можна взагалі серйозно говорити про якісь гарантії безпеки для східноєвропейських держав за участю Росії після 2014 року? Чи є підстави чекати тривалого регіонального балансу, з огляду на бажання РФ бачити Україну та інші держави спільного сусідства у своїй сфері впливу?
Однією з обговорюваних альтернатив, яка не позбавлена логіки, є позиція професора політології Стенфордського університету, експосла США в Росії (2012-2014 рр.) Майкла МакФола. Він вважає, що у разі поновлення переговорів Путін-Байден команда президента США не повинна йти на поступки, намагаючись уникнути війни, а натомість Байден має запропонувати широкомасштабні багатосторонні переговори спільно з європейськими партнерами щодо нової великої угоди на кшталт оновлення Гельсінського Заключного акта), оскільки "європейська архітектура безпеки потребує справжнього ремонту й творчого оновлення".
МакФол визнає, що такі переговори забезпечать участь Росії в міжнародній платформі, на яку Путін не заслуговує, але він вважає це за доцільне, щоб відновити зламану архітектуру безпеки Європи.
Нова велика угода про європейську безпеку мала б регулювати питання контролю над озброєннями, безпеки, прав людини, принципів невтручання тощо.
МакФол свідомий того, що такі переговори не конче призведуть до укладення угоди, але вони можуть утримати Путіна від вторгнення в Україну, принаймні доки триватимуть. Мовляв, "три роки миру набагато краще, ніж три роки війни".
Якщо дипломатія виявиться безсилою
Ставлення Владіміра Путіна до України відоме. Він не приховує його ще від саміту НАТО 2008 року в Бухаресті, коли він сказав президенту США Джорджу Бушу, що "це навіть не держава". Європейський і євроатлантичний курс України він вважає результатом втручання Заходу, а не відображенням справжніх уподобань українців.
Однак російський президент посилається на "небезпеку" розширення НАТО для Росії лише як на зручний привід, коли його справжній страх – поява успішних, демократичних, орієнтованих на Захід країн уздовж кордонів Росії, особливо України.
Невипадково саме після революцій в Грузії 2003 року та в Україні 2004 року він почав називати розширення НАТО "загрозою для Росії". Зрештою, коли почалося вторгнення Росії в Україну в 2014 році, питання членства України в НАТО взагалі не стояло на порядку денному. Натомість Україна була на порозі підписання Угоди про асоціацію з ЄС. Путіна лякав не НАТО, а той факт, що українці прагнули живої демократії і тіснішої інтеграції з європейською спільнотою.
Читайте також: У НАТО відмовилися гарантувати Росії невключення України до Альянсу – Лавров
Тож можна припустити, що за будь-яких зусиль Заходу дипломатія зазнає невдачі.
І останні рішення РФ щодо визнання "незалежності" окупованих нею територій ОРДЛО підтверджують, що це є найреальнішим.
Утім, якщо дипломатичні зусилля зазнають краху, наслідки для України, європейської системи безпеки і самої Росії будуть руйнівними. Якщо Росія вторгнеться в Україну, вона зіткнеться з широким і тривалим опором не лише з боку української армії, а й з боку звичайних громадян в усіх регіонах України.
Ба більше, це увійде у суперечність із наративами, які роками формувала путінська пропаганда у самій Росії.
Росіянам буде важко сприйняти вбивство тисяч людей з нації, яку Путін описує як "один народ" з ними.
А особливо складною ця задача буде, якщо російська армія також зазнає великих втрат – а в разі повномасштабного вторгнення це напевно матиме місце, зважаючи на боєздатність української армії.
Навіть якби військова поразка України уможливила би приведення до влади проросійського маріонеткового уряду, він би міг керувати лише за підтримки російської зброї, що вимагало би повної і тривалої окупації України Росією. А неминучі рішення Заходу, який вже готовий жорстко покарати РФ за агресію, ще більше піднімуть для російської влади ціну вторгнення, якщо таке станеться.
Відновлення європейської безпеки, але не ціною України
Якщо ж дипломатичні зусилля з подолання кризи продовжаться, Україні, США та їхнім союзникам і партнерам слід намагатися змістити акценти від дебатів щодо розширення НАТО до ширшого порядку денного відновлення європейської структури безпеки. Зробити це буде важко, але, як продемонструвала холодна війна, навіть найзапекліші супротивники можуть знайти спосіб запобігти жахливому сценарію війни.
Треба, втім, бути свідомими, що Захід (передусім США), Україна та Росія навряд чи суттєво змінять свої нинішні підходи до ситуації.
США не поступляться принципами та цінностями, які відстоювали десятиліттями – інакше цього не пробачить власний виборець. Для Володимира Зеленського капітуляція перед Росією була б рівнозначна політичному самогубству. І навіть якби Вашингтон чи Київ змінили свої позиції, все одно немає гарантії, що такі зміни задовольнять Москву і вона відмовиться від нинішньої політики щодо України і погодиться на деескалацію – і розуміння цього є додатковим запобіжником від поступок.
Читайте також: Глава Кремля назвав умови деескалації: Відмова України від Криму та НАТО і демілітаризація
Та навіть якщо Європа уникне великої війни, повернення до ситуації "до 2022 року" навряд чи можливе.
Результатом нинішньої кризи може стати реорганізація євроатлантичної системи безпеки, яка, однак, не повинна призвести до відновлення впливу Росії у Східній Європі, ґрунтуючись на заяві, що це гарантує її власну безпеку.
Що ж до питання розширення НАТО, то вочевидь помилкове на той час рішення Бухарестського саміту 2008 року (не тому, що Україні і Грузії пообіцяли членство, а тому, що зайшли недостатньо далеко, щоб конкретизувати, коли і як) сьогодні не час змінювати. Немає альтернативи підтвердженню традиційної політики відкритих дверей, бо її збереження найкраще сигналізує про те, що НАТО не визнає претензій Путіна на сферу впливу.
Зрозуміло, що за нинішніх умов пришвидшення набуття Україною членства в НАТО навряд чи можливе. Але ж Росія не приречена бути імперіалістичною державою, яка прагне домінувати над своїми сусідами. Час усе змінює. І якщо він буде використаний для зміцнення української демократії, армії, оборони та нарощування співпраці з колективним Заходом, це буде найкращою гарантією подальшої спроможності України самій визначати свою долю.
Але щоб стати більш успішною в довгостроковій перспективі, Україна повинна вижити в короткостроковій перспективі – для цього вона, як ніколи раніше, потребує політичної, військової, економічної підтримки і солідарності з боку Заходу.
Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube
