Історія дівчинки зі скакалкою в Івано-Франківську показова не з морального боку, а з практичного.
Ось є публічний простір, який належить усім людям, він є публічним. А ось є дві людини, які хочуть цей простір використати кожен по-своєму. І так трапилося, що їхні інтереси не збіглися, а навпаки взаємовиключні. Дівчинка хоче активності, жінка хоче спокою.
Про це пише психолог Світлана Чуніхіна, інформує UAINFO.org.
З точки зору «моралі», і та, й інша належать до груп із декларованими ексклюзивними правами (молодим скрізь у нас дорога, старим скрізь у нас шана, вибачте, вирвалося).
І ось є ми, спостерігачі, які намагаються намацати підстави, з яких цей конфлікт інтересів має бути вирішено (має у сенсі бажано).
Підстави висуваються такі. Дівчинка прийшла перша, отже, простір має належати їй. А жінка нехай відсяде туди, де їй тихо. Або: жінка старша, а старших треба поважати. Дівчинка має поступитися негайно. Показово, що школа приєдналася до цього трактування конфлікту. Інститут, покликаний захищати дітей, захищає ніяких не дітей. Теж нам, новина.
Або: конфлікт поколінь має вирішуватись на користь молодих. Літні люди віджили, хай не заважають тепер.
Або: дівчинка говорила ввічливо, а жінка почала її ображати. А хто гідно поводиться, той і правий.
Як бачимо, у моральній площині єдиного правильного рішення немає і бути не може. Тобто можна, звісно, якось домовитися про привілеї — молодим чи старим, корінним чи тим, хто переселився, чоловікам чи жінкам, таким чи сяким — і не мучитися більше складними питаннями. А можна просто визнати, що конфлікти інтересів неминучі, і що публічні простори — на те й публічні, що належать всім однаково, й у майбутньому їх треба продумувати для зручності людей із різними потребами та інтересами. Але для урбаністів.
А з психологічного погляду конфлікт навколо скакалки — це насамперед конфлікт двох людей. Це епізод їхніх життів, це їхня зустріч та їхня відповідальність. Зустріч, суперечка, домовленість, інші спільні активності — це те, що відбувається у публічних просторах, те, що робить їх «простором», а не просто об'єктом інфраструктури.
У дівчинки виявилися напрочуд стійкі кордони. Вона, зважаючи на все, цілком здатна витримувати шитсторм з образ, маніпуляцій і силового тиску.
А для жінки особисті межі — схоже, розкіш та невідоме звірятко. Вона, можна уявити, все життя прожила дівчинкою для биття, і ось, нарешті, її останній щит, її фортеця та індульгенція — вік. Тепер це її всі повинні поважати і прогинатися, а вона нікому нічого не винна.
Самоповага — це основа і здорової психіки, і здорового суспільства. В якому будь-яка людина — людина. Учасник громадського простору. Не ексклюзивно, за особливі заслуги, а інклюзивно, за правом народження.
Дівчинка зі скакалкою, досягнувши віку своєї опонентки, подібні конфлікти вирішуватиме інакше. З повагою до себе та іншої людської істоти, з розумінням кордонів та відповідальності кожного. Я сподіваюся, у неї вийде не впустити з рук свою «скакалку», пронести її через все життя, стати тією, ким вона хоче.
Зрештою, за це й війна.
Підписуйся на сторінки UAINFO Facebook, Telegram, Twitter, YouTube
