Ажіотаж і паніка, які супроводжують епідемії, часто роблять недоступними для багатьох учора ще звичні товари. Вони або зникають із полиць, або стають непомірно дорогими, пише для "Еспресо" Олексій Мустафін
Втім є продукти, на наявність яких українці можуть покластися майже завжди. Бодай тому, що у скрутні часи можуть вирощувати їх і самі. Був би хоч би клаптик землі під город. І яким би не був карантин –українець завжди знайде час і місце для картоплі. Недарма її називають "народним овочем".
От тільки якщо почитати "офіційну біографію" картоплі, ми чомусь побачимо самих лише мудрих монархів, які привчають забобонних підданих до культури попри їхній спротив (ну не розуміють невігласи власного щастя) і, звісно, перемагають – або силою, або хитрощами. "І де тут народна любов?" – спитає здивований читач. Утім варто лише уважніше придивитися до фактів, й історія стає зовсім іншою. Ми переконаємося, що в більшості випадків картопля розповсюджувалася зусиллями звичайних людей. А зусилля влади частіше перешкоджали, аніж сприяли цьому.
Та хіба нас має це дивувати? Адже на відміну від багатьох інших продуктів, картопля завжди була їжею простолюду. Для якого не було особливої потреби повідомляти про зміну своїх звичок і "кулінарні звитяги". Тож значна кількість письмових повідомлень, за якими ми можемо відтворити історію цієї культури, фіксують уже звичний стан речей, що міг скластися задовго до того, як на нього звернули увагу автори цих повідомлень – мандрівники, письменники чи літописці. Останні, щоправда, і так писали переважно про "діяння володарів" – тож шанси потрапити на сторінки їхніх манускриптів картопля мала хіба що тоді, коли не неї звернула увагу якась вінценосна особа. Тому, власне, зрештою і складається враження, що долею цього овочу наполегливо опікувалися лише монархи.
Насправді історія картоплі почалася задовго до появи писемності й виникнення перших держав. Найдавніші бульби, відкопані археологами на теренах сучасного Чилі, мають вік – не більше, не менше – 15 тисяч років. Звісно, це була дика рослина, ще не одомашнена людьми. Але її вже тоді вживали в їжу. Саджати картоплю для власних потреб навчилися не пізніше 8 тисяч років до нашої ери – про це свідчать знахідки поблизу перуанської столиці Ліми. Одначе місцевий клімат, здається, був не надто для неї сприятливим – треба було забиратися вище до гір. Саме в Андах, біля озера Тітікака картоплю почали вирощувати у справді великих обсягах. Не пізніше 4 століття до нашої ери тут з’являються справжні картопляні поля. Місцеві мешканці знайшли і спосіб тривалого зберігання бульб. Їх кілька разів виморожували, розминали ногами й урешті отримували висушені картопляні кульки – чуньо, які можна було не лише тримати про запас, а й брати із собою в далекі мандрівки. Коли ж було треба, чуньо перемелювали й робили з них коржі чи інші страви.
Чуньо
За кілька століть технології вирощування картоплі та виготовлення чуньо поширилися всією Південною Америкою. І для держав цього континенту земляні бульби швидко перетворилися на головний продукт харчування – зрештою, жоден злак не міг рости в тих несприятливих умовах, у яких картопля давала досить високі врожаї. Іспанські конкістадори, які підкорили Імперію інків у 16 сторіччі, не намагалися змінити харчові звички тубільців – навпаки, самі купували чуньо для того, щоб годувати місцевих робітників – зокрема, на срібних копальнях Потосі.
Живучи поруч з індіанцями, колонізатори поступово й самі призвичаювалися до місцевих страв. І не могли не оцінити переваги крохмалистих бульб, які тубільці називали "папа". Вже невдовзі іспанські моряки почали брати картоплю в мандрівки Атлантичним океаном, бо на зворотньому шляху до Європи їм треба було щось їсти – хоча б до Канарських островів, де на них чекала звична їжа. Так американська рослина опинилася на цьому архіпелазі. Перша згадка про канарську картоплю датована 1567 роком – але в цьому повідомленні йдеться не про її завезення на острови, а вивезення – до Антверпена, який у ті часи був найбільшим ринком Європи. Тобто на той час земляні бульби на Канарах вирощували вже давно, щонайменше кілька десятків років.
За цей час картопля вже встигла потрапити з островів і до самої Іспанії, де її вирощували як на півдні – в Андалусії, так і на півночі – у Країні Басків. Ревні католики, щоправда, воліли не називати рослину іменем "папа", тому, за аналогією з бататом, іменували "пататою". Якщо андалусійці побачили в "американській гості" чудовий корм для худоби, то баскські моряки оцінили її переваги як провіанту. Вони зазвичай брали бульби із собою, коли пливли за тріскою до берегів Ньюфаунленда й Лабрадора. А на зворотньому шляху часто заходили до гаваней Ірландії. І познайомили таким чином із картоплею місцевих мешканців (ми ж пам’ятаємо, як це відбулося трохи раніше з Канарами). Знайомство відбулося не пізніше 1585 року. Вже з Ірландії радше за все бульби потрапили й до сусідньої Англії, хоча самі англійці наполягають, що їх привіз зі своєї навколосвітньої подорожі Френсіс Дрейк – версія, яка насправді не має жодних підтверджень.
Вже в 1558 році страви з картоплі згадують й у Нідерландах. А 1565-го іспанський король Філіпп II надіслав кілька картоплин папі римському Пієві IV – у надії, що вони врятують його від смертельної хвороби. Подарунок не допоміг. Натомість картопля швидко поширилася Північною Італією, куди її з Іспанії занесли не королівські посланці, а ченці та моряки, чимало з яких служили в іспанському флоті. Місцеві мешканці сприймали "американську гостю" як різновид трюфелів – "тартуфолі". Звідси походить і німецька назва бульб – "картофель", й українська – "картопля".
На популярність нової культури під час подорожей Північною Італією звернув увагу славнозвісний ботанік Шарль де Леклюз (відомий за латинізованою формою прізвища як Клузій), який в одній із свої праць змушений визнати, що поширювалася вона для вчених майже непомітно. Клузій і його колеги-ботаніки кинулися "виправляти ситуацію". Усю першу половину 17 сторіччя виходили описи та ботанічні атласи, які мали познайомити європейців із дивовижною рослиною.
Читайте також: Рятівне, смачне й універсальне: сало справило неабиякий вплив на Європу
Освічена шляхта та прогресивно налаштовані монархи були вражені тим, яке багатство буквально валяється в людей під ногами. І з ентузіазмом взялися поширювати картоплю в тих європейських країнах, де її раніше не знали. Проте несподівано для себе зіштовхнулися із труднощами. Адже селяни, які до того були не знайомі з розрекламованою рослиною і не бачили, як із нею поратися, масово… труїлися. Іноді вони й не здогадувалися, скажімо, що плоди картоплі, за всієї їхньої схожості з помідорами, насправді отруйні. Так само, як і зелень, якою пробували годувати худобу. Дехто намагався експериментувати з бульбами, перемелював їх на борошно й пік із нього хліб – але той виходив сірим і неїстівним, та й смак картоплі здавався надто гірким.
Не дивно, що багато сільських господарів швидко розчарувалися в картоплі й до закликів її вирощувати надалі ставилися як до дивних "панських витребеньок". Володарі дратувалися, намагалися діяти силою, бранденбурзький курфюрст Фрідріх Вільгельм в 1651 році навіть наказав відрубати носи й вуха тим, хто відмовиться саджати бульби, – але марно. На кілька десятиліть картопля перетворилася на "шляхетську рослину", якою хіба що засаджували клумби перед палацами заради гарних квіток.
Згадати про дивні бульби змусив… голод. Війни в Європі в ті часи спалахували одна за одною, і кожна супроводжувалася грабунком мирного населення, мародерством, плюндруванням ланів і знищенням хлібних запасів. Не дивно, що мешканці країн, якими прокочувалася війна, залишалися не лише без засобів існування, а й без їжі. Врятувати від голоду могла саме картопля – ситна, невибаглива й водночас майже непомітна – військо могло отаборитися просто на картопляному полі, але при цьому залишити врожай недоторканим. Дослідники звернули увагу, що поширення цієї культури в деяких краях відбувалося саме під час військових конфліктів або одразу ж після них. Так сталося, скажімо, в Ельзасі, Лотарингії, а наприкінці 17 століття – у Південних Нідерландах. Після ж Війни за іспанську спадщину та Північної війни, які відбувалися одночасно на заході та на сході Європи, настала черга Північних Нідерландів, Швеції та Німеччини.
І знову ж таки – це не було рішення центральної влади. У тій же Німеччині імператор просто не мав влади, щоби проводити подібні кампанії. Та й в окремих німецьких князівствах переважала приватна ініціатива. Якщо ж за справу бралися володарі – вони вже не стільки погрожували підданим, скільки заохочували їх. Прусський король Фрідріх II (праонук згаданого раніше Фрідріха Вільгельма) почав із того, що за власний кошт купив найкращої ірландської картоплі й запропонував її селянам безкоштовно. Ті, щоправда, відмовилися, нахабно заявивши монархові, що ці бульби навіть собаки їсти відмовляються. Раніше за таке зухвальці могли завершити життя на шибениці, але Фрідріх II замість показових страт влаштовував ярмарки, на яких пригощав усіх охочих стравами з картоплі – після голоду, який тільки-но відступив вони йшли, як кажуть, "на ура".
Згодом з’явилася легенда, що король наказав засадити картоплею власні землі, заборонив викопувати на них бульби і для переконливості виставив охорону. Мовляв, після цього заздрісні місцеві селяни почали викрадати картоплю таємно, вночі, коли вартових (за королівським розпорядженням, зрозуміло) відправляли спати. Легенда ця більше нагадує анекдот, який до того ж розповідали і про інших "картопляних ентузіастів", але мешканці Пруссії в голодні роки не раз дякували Фрідріхові II і до сьогодні приносять картоплини на його могильну плиту.
Могила Фрідріха ІІ – "Картопляного короля"
Картопля і справді припала до смаку німцям і швидко увійшла до їхнього повсякденного життя. Війна за баварську спадщину (це вже кінець 18 сторіччя) в історії залишилася вже під назвою "картопляної" – бо солдати під час неї не стільки воювали, скільки споживали провіант, який тепер асоціювався саме з картоплею (схожа історія за кілька століть до того трапилася на Галичині, але в нас казали про "курячу війну").
Саме завдяки німцям нова культура поширилася й у країнах Східної Європи. Кому з українців невідомий Шевченків образ "мудрого німця", що садить "картопельку" просто на місці зруйнованої Січі? Східноєвропейці й зараз використовують для бульб назви, схожі на німецький "картофель". Або ж іменують їх "бранденбурками", "брамборами" чи якось інакше на честь Бранденбурга. Та що там східні європейці! Навіть італійці, які познайомилися з картоплею набагато раніше, часто називали бульби "саксонами" або ж "німецькими трюфелями".
Звісно, це не заважало і створенню власних легенд. Так, поляки із задоволенням розповідають, що до їхньої країни першу картоплю надіслав сам король Ян III Собеський – після перемоги під Віднем в 1683 році (це до розповідей про народження в той самий час і в тому самому місці круасанів і кави з молоком – не битва, а якійсь "фестиваль винахідників"). І що показово – навіть у легенді монарх не нав’язував її підданим, ті самі почали вирощувати бульби за королівським прикладом.
Подейкують, що Фрідріх II якось пожартував із Вольтера, пригостивши його картоплею і запитавши, чи "ростуть такі фрукти" на його батьківщині. Прусський король знав про що казав. Бо французи і справді називали бульби зовсім не овочевим іменем "земляних яблук". І при цьому майже не вирощували їх у своїй країні – принаймні для вживання в їжу. Після кількох експериментів 17 сторіччя, які завершилися отруєннями, картопля викликала в них майже містичний жах. А паризькі судді в 1748 році взагалі її заборонили – посилаючись на те, що "за загальним визнанням" вона може викликати божевілля та проказу. Друзі Вольтера, вільнодумці, які працювали над славнозвісною "Енциклопедією", цих забобонів вочевидь не поділяли. Але Дені Дідро все ж зауважував, що від картоплі немає жодної помітної користі, а ті, хто її вживають, схильні до метеоризму.
Кинути виклик стереотипам наважився одинак – військовий лікар Антуан Оґюст Пармантьє. Під час Семирічної війни він потрапив до прусського полону, увесь цей час харчувався картоплею, не збожеволів і не захворів проказою… Чим не привід перетягнути співвітчизників на бік корисної рослини? Пармантьє виступав із доповідями, проводив експерименти, сам саджав бульби, пригощав стравами з картоплі тих, хто не вірив у неї…
Антуан Оґюст Пармантьє
Читайте також: Кольорові пригоди моркви з минулого в сьогодення
Врешті-решт наполегливий ентузіаст справив таке враження на королеву Марію-Антуанетту, що та погодилася носити картопляні квітки на своїй сукні та розпорядилася включити варені бульби до палацового меню. А Людовик XVI запевнив Пармантьє, що Франція "ніколи не забуде людини, що знайшла харч для бідних". Заборону на картоплю зняли… і розпочалася революція, яку один із дослідників назвав "великою перемогою картоплі над житом". У цьому є велика частина правди – бо харчові звички французів і справді змінилися, а крохмалисті бульби перетворилися на їжу сотень тисяч робітників, ремісників і селян – "харч революціонерів". У скрутні часи їх висаджували просто в саду Тюільрі, вони рятували життя солдатів під час наполеонівських війн – одним із таких солдатів був майбутній французький письменник Стендаль, який, за його власними спогадами, став на коліна, коли після довгих днів голоду побачив картоплини.
Слова Людовика XVI виявилися пророчими. Картопля стала не просто "харчем для бідних" – вона дозволила вижити їм під час промислової революції та викликаного нею демографічного буму, коли населення почало зростати швидше, аніж виробництво продовольства. Економіст Томас Мальтус уважав це пасткою для людства, вибратися з якої неможливо. Але картопля з її здатністю "прогодувати двох замість одного" спростувала ці прогнози.
Навіть коли хліб ставав недосяжним за ціною, у робітників залишалися клаптикові городи, які годували їх та їхні родини. До того ж приготування картоплі вимагало набагато менше часу. Деякі дослідники доводять, що завдяки їй збільшилася народжуваність, скоротився рівень дитячої смертності, а європейські держави змогли накопичити людські та промислові ресурси, завдяки яким кілька століть панували над світом.
Втім у надмірної залежності від картоплі був і "темний бік", який загрожував трагедією. Зрештою саме це і сталося з Ірландією. Більшість населення цього острова в середині 19 сторіччя складали дрібні орендарі й робітники, які просто не мали змоги харчуватися чимось іншим, окрім бульб, які вони вирощували на своїх городах. До того ж майже вся картопля в Ірландії була одного сорту, найдоступнішого для людей, але водночас і вразливішого. Тож коли в 1845 році рослину вразила хвороба – викликана принесеною з Нового Світу разом із добривами і посівним матеріалом фітофторою, це майже одразу призвело до катастрофи.
Внаслідок неврожаїв, голоду та хвороб населення острова за кілька років скоротилося на півтора мільйони людей. І досі, коли кажуть про "Великий голод", в англомовному світі всі, навіть без уточнень, розуміють, що йдеться саме про Ірландію.
Меморіал жертвам голоду в Дубліні
"Великий голод" із усією наочністю продемонстрував, що не лише картопля стає у пригоді людям, а й людям треба захищати таку корисну для них рослину. І не лише від хвороб. У 60-х роках 19 сторіччя в картоплі з’явився новий небезпечний ворог – колорадський жук. Усі перевірені до того засоби для боротьби зі шкідниками виявилися проти нього безсилими. А здобутки цивілізації – залізниці й пароплави – ненаситні комахи використовували не гірше за людей.
Колорадський жук розмножувався шаленими темпами і здавалося, що його просто неможливо зупинити. Аж поки проти нього – цілком випадково – не застосували мідний купорос. Диво-засіб взяли на озброєння селяни всього світу й використовували аж до світової війни. Коли з’ясувалося, що жук до нього пристосувався.
Після чого розпочалася справжня "гонка озброєнь", головним завданням якої було знаходити нові засоби боротьби з колорадським жуком до того часу, поки переставали діяти старі. Це сприяло неабиякому розвитку хімічної науки та промисловості, але оброблені черговою отрутою картопляні поля самі по собі почали перетворюватися на загрозу для людей – споживачів картоплі.
Сьогодні популярнішою стає ідея органічного землеробства. Вчені переконують, що сучасні технології дозволяють забезпечити здоровою та поживною їжею мільярди людей – набагато більше, аніж будь-коли раніше в історії людства. Головне – раціонально дати раду тому, що в нас є.
І не може бути жодних сумнівів у тому, що картопля в цьому неодмінно допоможе. Принаймні доти, доки в нас залишатиметься хоч клаптик землі, в яку можна буде закопати дивовижні бульби, відкриті мешканцями Південної Америки 15 тисяч років тому.
Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube
