Щороку святкування 9 травня дедалі більше нагадує процес зварювання: якщо спостерігати за всім цим дійством без захисної маски, то неминуче стає боляче, пише для "Тижня" Тетяна Микитенко
Проте щоби краще усвідомити фантомні болі, що їх у процесі відчувають головні виконавці, а також те, якого розвитку подій вони так старанно намагаються уникнути, спостерігати за цим пекельним "зварюванням" не тільки варто, а й необхідно. Щойно ми сповна зануримося в такий досвід і розкладемо його по поличках бодай для себе, тоді нам зрештою вдасться засвоїти цей надмірно довгий урок і почати рухатися далі без приреченості проживати цю дату з року в рік так само до нескінченності, як у фільмі "День бабака".
То що саме ми насправді святкуємо, які ідеї прикриває красивий фасад Дня перемоги й чому це лише фасад? Щоб відповісти на ці запитання, погляньмо уважніше на естетику 9 травня, а також на тих, хто цього дня виходить на трибуни, і проаналізуємо, на що вони справді моляться.
Цей день має свій вияв у десятках різних емоцій і станів: шана, пам’ять, повага, вдячність, скорбота, рішучість, незламність. Можна називати й далі, але зрештою в сухому залишку над усім цим домінує… костюмована вечірка, своєрідний бал-маскарад або конкурс на найкращий костюм. А як інакше назвати те, що гімнастерки з набором орденів одягають на всіх: від 70-річних "ветеранів" і гламурних інстаблогерок до малюків, які ще й ходити впевнено не навчилися, але вже готові пафосно зачитувати вірші про похоронки й закликати "До бою!"?
Читайте також: Київ узято: Зеленський без бою здав столицю Медведчукові
Пілотки, медальки, пафосні привітання, піонерське завзяття "можемо повторити", автопробіг на ретро-автомобілях із Бойком і Медведчуком, культ георгіївських стрічечок й обов’язковий "посадний" ветеран. Увесь процес більше схожий на збочений карнавал, аніж на шанобливе відзначення дати. Чому все відбувається саме так? Як завжди в таких випадках – щоб перетягнути увагу зі смислів на форму.
Вправні штукарі знають: аби задурити голови, їх треба чимось відволікати, тож уся видовищна атрибутика "побєди" – не більше ніж інструмент привернення уваги буратін і заохочення їх до участі в карнавалі. А далі корисні буратіни поза своїм бажанням (та хто їх зрештою запитуватиме) гратимуть роль масовки у просуванні послань "у нас спільне минуле та єдина на всіх перемога", "ми великі переможці війни за єдину (!) Вітчизну", "назад до СРСР – ось вам одноденне промо того, як чудово жилося в тій країні".
На практиці ми бачимо святкування не Дня перемоги, а дня соборності. Дня соборності імперії чи СРСР, як кому більше до вподоби. І головні актори цього дня моляться не на тріумф над нацизмом, а на "вєлічіє" давно здохлого дракона, якого намагаються оживити.
Згаданий на початку статті процес "зварювання" стає ще символічнішим, бо цього дня всіх нас знову вмонтовують у тіло "великої Вітчизни", штучно склеєної кров’ю та жилами націй, яких ніхто ні про що не запитував. Вмонтовують медведчуки, рабіновичі, піховшеки, киви, шуфричі й інші "українські" бійці цього фронту, які на диво в лад підспівують Володимирові Путіну та його амбіціям склеїти новий СРСР – гадаю, у вас сумнівів щодо цього немає.
Читайте також: Російська дипломатія зганьбилася відвертою фальшивкою
Але якщо є, то нагадаю, що цього року Путін надсилав переможне вітання за такою градацією: громадянам Азербайджану, Вірменії, Білорусії, Казахстану, Киргизії, Молдавії, Таджикистану, Туркменістану, Узбекистану (зверніть увагу на радянську версію написання назв деяких країн); а також громадянам Абхазії та Південної Осетії (ще трошки, й у цьому переліку вигулькнуть "ДНР-ЛНР"); і нарешті "народам Грузії та України" – адже просто язик не повертається назвати нас країнами українців і грузинів. Амбіції тиснуть.
І найсумніше тут не те, що умовним медведчукам вдається щороку влаштовувати свій бал-маскарад. А те, що на протилежному боці ми бачимо безпорадних і неспроможних чітко артикулювати свою позицію політиків, які ніби й підозрюють, що щось не так, але зупинити цього не здатні.
Незалежній Україні вже майже 30 років, але все одно щороку на 9 травня ми спостерігаємо зомбі-апокаліпсис, під час якого нам упарюють відзначення цієї дати з оптики Радянського Союзу, а ми ніяк не можемо в’їхати, що ж тут не так. Справді, а що не так у тому, щоб дивитися на власну історію не з власного погляду, а через призму поглядів окупанта? Що не так у тому, що на 29-му році незалежності на українців дедалі агресивніше нападають за будь-яку спробу називати радянську окупацію та її наслідки своїми іменами? Що не так у тому, що країна, яка шостий рік перебуває у стані війни, святкує день спільної перемоги разом із нападником, який не збирається складати зброю? Ви справді вважаєте, що ми вже перемогли?
Щороку ми бачимо нові мутації дракона, який відмовляється еволюціонувати й у прямому та переносному сенсах, тому щоб його перемогти, нам треба якомога швидше еволюціонувати самим. Інакше на нас чекає ще одна перемога. Перемога "зварювальників" над українцями.
Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube
