Про ставлення українських лікарів до власної освіти й неписані корпоративні правила журналысти ынтернет-видання TEXTY.ORG.UA поговорили з київським хірургом і за сумісництвом директором освітньої громадської організації Medical Gate Валерієм Вознюком, інформує UAINFO.org.
У державній лікарні, де він працює, із 700 працівників вакцинувалися орієнтовно 100 людей. Бояться, що колють індійську вакцину.
«Але якщо заглибитися у це питання, то будь-які сумніви щодо якості вакцини безпідставні, бо Serum Institute — це провідний виробник вакцин», — каже Валерій.
Читайте також: Давиденко: Почему у нас вакцинируются диджеи, политики и блогеры вместо пожилых людей и всех остальных желающих?
Проте далеко не всі готові розбиратися та аналізувати. Організація Валерія займається популяризацію доказової медицини та проводить освітні заходи для професійного розвитку лікарів. Він поділився власним досвідом та розповів, чому український медперсонал не довіряє вакцинації й готовий вірити радше постам у Facebook, аніж науковим статтям. Далі пряма мова.
Як лікарі купують нові знання
Одна з причин, чому лікарі бояться вакцинуватися, — це відсутність критичного мислення. Я думаю, що джерела інформації серед лікарів такі самі, як серед іншого населення. І більшість лікарів довіряє радше ЗМІ або постам у Facebook, ніж науковим статтям. Вони не роблять нічого, щоб спробувати розібратися чи заглибитися у тему. У порівнянні із закордоном, в Україні немає культури передплати спеціалізованих журналів чи відвідування конференцій не для галочки, не заради фуршету, а справді задля здобуття нових знань.
У Німеччині чи Франції, наприклад, звичною практикою є обмін статтями та написання наукових робіт. Для цього необов'язково працювати в інституті, лікарі продовжують займатися науковою діяльністю навіть після випуску з університету.
Це пов'язано з тим, що у нас різна культура навчання. Наприклад, післядипломна лікарська освіта в Україні формальна: у нас тобі треба набрати певну кількість балів, пройшовши курси чи відвідавши конференцію. Кожен захід має певну кількість балів. Якщо за рік лікар не набрав 50 балів, то це значно ускладнює його подальшу роботу. Та сертифікати за участь у конференції можна знайти й придбати за копійки.
А продають їх інститути, кафедри, фахові асоціації. Така схема є одним із доказів того, що ніхто не зацікавлений у розвитку.
Хоча зараз за цим стежать значно суворіше, ніж раніше. Це наслідок того, що підхід до післядипломної освіти намагалися змінити за часів Супрун. Раніше ти мав скласти певну кількість сертифікатів і підтвердити, що працював за цим фахом, один раз на п'ять років. Зараз же ти щорічно мусиш відвідувати якісь навчальні заходи.
Наскільки я розумію, план був у тому, щоб запустити ринок у цій галузі й надати більше повноважень приватним навчальним структурам. Водночас мав існувати механізм, який би верифікував курс.
Читайте також: Доктор Комаровский объяснил, можно ли пострадать от COVID-19 после вакцинации
Я співзасновник медичної освітньої платформи Medical Gate, але ми досі не розуміємо, чи наші курси можуть прийматися як офіційні чи ні, чи для цього треба бути інститутом, академію, університетом тощо. За часів Уляни Супрун усе набуло чіткіших форм. Але я бачу, що ми незабаром повернемося до формальних вимог, як було до реформ Супрун. Потрібно хоча б кілька років, щоб ця екосистема сформувалася і почала працювати. Та зараз її розвиток зупинився.
І з одного боку, є пасивні лікарі, які не хочуть навчатися і набувати нових навичок. З іншого — самі курси чи конференції є досить формалізованими. Більшість курсів — це просиджування часу. Є і якісні курси, але знайти їх можна лише через персональні контакти. Наприклад, я йшов до конкретних людей і розумів, чому хочу навчитися.
Окрім того, не кожен лікар готовий ділитися своїми знаннями.
Валерій Вознюк
«Навіщо вчити конкурента?»
Лікарі не діляться й не обмінюються знаннями, бо працює установка «я виховую собі конкурента».
Усе це пострадянський спадок — авторитарна медицина на чолі з big boss, який заробляє максимально, і його мусять всі слухатися. Така система народилася у СРСР і живе донині.
Наприклад, у Німеччині лікар отримує одну зарплатню, яка не залежить від того, скільки хворих ти прооперуєш чи проведеш консультацій.
Розподіл навантаження — це відповідальність роботодавця. А у нас, якщо у лікаря одна операція на тиждень — це лише один вдячний пацієнт. А якщо це великий потік пацієнтів, то це зовсім інша справа. Коли лікар володіє якоюсь унікальною компетенцією, яку сам десь вивчив, то якою може бути мотивація передавати такі знання? Зрозуміло, що на державну зарплатню не проживеш.
Більшість лікарів, які працюють у приватних лікарнях, поєднують це з роботою у державних лікарнях. Бо у приватних клініках зарплата не така вже й висока, як може здатися спершу. А деякі з них взагалі працюють у сіру, отримують мінімальну зарплатню, а у конверті вже решту.
Не можна сказати, що лікарі у такій схемі відчувають себе захищеними. Це один із факторів, чому колеги їдуть за кордон.
Від яких авторитетів потерпає доказова медицина в Україні
Доказова медицина — це підхід лікування, який ґрунтується на доказах. А саме використання у щоденній медичній практиці технологій, ефективність яких доведена у фармакоепідеміологічних дослідженнях із застосуванням математичних оцінок імовірності успіху й ризику. Ти маєш постійно читати, навчатися і бути обізнаним про нові технології чи дослідження.
У наших реаліях складно імплементувати ці західні підходи. Бо українська медицина — це медицина авторитетів. Наприклад, є якийсь інститут Національної академії медичних наук, де є головний лікар, який є директором цього інституту. Згідно з нашим пострадянськими уявленнями та традиціями, саме він диктує умови, як всі мають працювати. І якщо ця людина прогресивна, то це велика удача. Але ж реальність така, що найчастіше це люди, яким вже за 60.
Читайте також: Нові симптоми, повторне зараження, у зоні ризику усі від 30 років: українські лікарі розповіли про мутації COVID-19
У цьому віці складно визнати, що ти колись міг робити щось неправильно, що з'явилися нові практики та підходи у лікуванні. Хоча основний кайф доказової медицини якраз у тому, що ти спираєшся на докази, змінюєш підхід, можеш лікувати ефективніше. А у нас це сприймають не як набуття нових знань, а як поразку.
Глобалізація та інтернет пришвидшили інтеграцію української медичної спільноти у світову. Зрозуміло, що тут все залежить від бажання самого лікаря, чи він хоче користуватися ресурсами, які пропонує глобальна мережа. У порівнянні з європейськими та азійськими країнами в українських лікарів менше можливостей поїхати на стажування за кордон, проте все одно їх достатньо.
Є гранти, програми, навчання, які можна пройти безкоштовно. На Заході це працює інакше, у лікаря є річний бюджет, який він може витратити на набуття нових навичок. В Україні таких механізмів немає, тож лікар сам відповідає за їхню появу у своєму житті.
Острах вакцин
Але не лише брак аналізу інформації впливає на небажання вакцинуватися — в Україні є ще одне серйозне підґрунтя для всіх цих страхів. У 2012 році після використання вакцин виробництва фірми «Фармстандарт-Біолік», яка належала сину тодішньої міністерки МОЗ Раїси Богатирьової, померло понад десять немовлят лише за офіційними даними, справжні ж можуть бути значно більшими. Після такої трагедії зрозуміло, що багато людей боїться, бо є вже гіркий досвід із вакцинацією. Навіть десять років не минуло відтоді. (Від редакції зазначимо, що цю фірму зараз просуває російська пропаганда як таку, що готова виготовляти російську вакцину "Супутник V" в Україні — ТЕКСТИ).
Навчання у медичних вишах жахливе
Ще однією проблемою є те, що медична освіта в Україні як цілісна річ не існує. Я навчався у Національному медичному університеті у Києві. Якщо у тебе висока мотивація, то ти можеш чомусь самостійно навчитися. Але більшість викладачів не зацікавлена у тому, щоб навчати тебе. Я випустився у 2014 році, тоді якість навчання була жахливою. А дистанційне навчання значно погіршило ситуацію, бо пари нині більше схожі на опитування, аніж навчання. А на навички критичного мислення чи здатність аналізувати взагалі не звертають увагу.
Українські медичні університети — герметичні, вони працюють самі для себе. І щоб утримувати себе, вони забезпечують функціонування величезної кількості кафедр. Що більше студентів, то більше грошей вони зможуть заробити. Якість навчання ніхто не контролює.
Уляна Супрун спробувала частково змінити це, коли запропонувала впровадити обов'язкове складання міжнародного стандартизованого тесту англійською мовою IFOM (щось на кшталт IELTS у світі медицини), але таку ініціативу зустріли скандалом, хоча вона діє й досі. Своє обурення аргументували тим, що в українських медичних вишах вчилися за іншою програмою.
Очевидно, що український лікар та іноземний має мати однакові базові академічні знання після шести курсів навчання. А український аналог цього тесту — КРОК — оцінює твою можливість зазубрити, а не здатність думати.
На мою думку, треба зменшити кількість студентів. Рівень їхніх знань досить низький, а левова частка випускників навіть не йде працювати за спеціальністю. Краще, щоб медичні виші випускали менше лікарів, але готували їх якісніше.
Мабуть, складно вплинути на рівень відкритості українських лікарів до знань і науки, бо культури постійного навчання майже немає. Саме тому так популярні академії фіктивного навчання, де можна просто прийти й просидіти свої штани. Якщо ти за дев'ять років навчання не спромігся виховати у собі навичку вчитися, то складно вже щось змінити у дорослому віці.
П'ять-шість років тому ми започаткували нашу ГО Medical Gate, щоб створити базу стажувань та можливостей безкоштовного навчання для лікарів. Тоді я вперше потрапив на перші стажування за кордоном, побачив, що в Європі люди відкриті до того, щоб ділитися знаннями, на відміну від України. Згодом наша ГО перекваліфікувалася і ми почали самостійно проводити освітні заходи. Переважно до нас приходять інтерни та молоді лікарі. Запит високий, тож надія є.
