Після російського удару серед уламків можна знайти майже все — від розбитих меблів до фотографій, які дивом пережили вибух. Але іноді волонтерів просять знайти зовсім маленьку річ — наприклад, хрестик на ланцюжку. Саме з таких історій складається робота «Київських кажанів» — команди, яка приїжджає туди, де ще вчора були чиїсь домівки, щоб допомогти людям пережити перші години після трагедії.
Серед уламків згорілої квартири волонтери «Київські кажани» шукали невелику річ — ланцюжок із хрестиком. Будинок зазнав прямого влучання шахеда, кілька квартир вигоріли, були загиблі. Батьки однієї із жертв попросили волонтерів: якщо серед руїн вдасться знайти хоча б якісь особисті речі, їх потрібно зберегти. Волонтери працювали руками, розгрібали уламки лопатами й намагалися уважно передивлятися все, що залишилося після пожежі. Серед величезної кількості знищених речей вони таки знайшли той хрестик.
Для сторонньої людини — маленька прикраса. Для родини — пам'ять про близьку людину, якої вже немає. Про роботу організації розповіла у інтерв'ю волонтерка та співзасновниця ГО «Київські кажани» Дарія Чорна.
«Ми його знайшли серед купи всього. Ми руками працюємо, десь лопатами весь час гребеш. Але все одно тоді передивлялися все», — згадує співзасновниця «Київських кажанів» Дарія Чорна.
Ця історія добре пояснює, чим насправді займаються волонтери після російських атак. Вони приїжджають не просто для того, щоб прибрати скло, закрити вибиті вікна чи винести зруйновані речі. Іноді їх просять знайти те, що для інших може здаватися дрібницею, але для родини є чи не єдиним зв'язком із людиною, яку вона втратила.
Буває, що серед руїн залишається фотографія, старий альбом або якась особиста річ. Буває, що в згорілій квартирі знаходять загиблу домашню тварину, яку господарі хочуть поховати. А іноді волонтери просто залишають майже знищені речі на місці, щоб власники самі вирішили, що для них ще має значення.
Бо після удару людина може втратити майже все за кілька секунд.
Саме в такі моменти на місце приїжджають «Київські кажани» — молодіжна волонтерська спільнота, яка сьогодні допомагає ліквідовувати наслідки російських атак у Києві. Вони закривають вибиті вікна, прибирають пошкоджені приміщення, допомагають постраждалим, організовують харчування, координують інших волонтерів і працюють там, де після удару ще триває розбір завалів.
А починалося все з кількох молодих людей, які просто приїхали допомогти.
Як кілька волонтерів стали «Київськими кажанами»
Перший спільний виїзд майбутньої команди відбувся на початку 2024 року, після одного з великих ударів по Києву. Тоді вони ще не були окремою організацією і навіть не думали про створення власної команди. Просто приїхали туди, де були потрібні додаткові руки. Після цього були нові атаки й нові виїзди. Поступово вони почали розуміти, як працює допомога на місцях влучань. Поруч працювали «Солом'янські котики», «Гуртом», «Добробат», Червоний Хрест та інші волонтери. Майбутні «кажани» фактично вчилися на їхньому досвіді.
Особливо багато стало зрозуміло під час удару по Теремках 7 лютого. На той момент вони вже бачили, що після самого удару людям потрібна не лише фізична допомога. На місці потрібно було організовувати роботу: розподіляти волонтерів, визначати завдання, координувати різні команди.
Тому невелика група взяла цю частину роботи на себе. Поки інші організації займалися своїми напрямками, вони почали керувати волонтерами й розподіляти між ними роботу.
За кілька днів люди вже підходили до них і запитували, хто вони такі.
«А ми такі: “Ну, ми просто волонтери, приходимо допомагати”. Вони кажуть: “Чому ви не спробуєте створити своє?”. І ми якраз на третій день подумали спробувати», — розповідає Дарія.
На той час це була переважно молодь. Хтось навчався в університеті, хтось ще ходив до школи — у 10–11 класі. Але саме це дозволяло їм швидко приїжджати на локації та залишатися там на кілька годин або навіть цілий день. Так поступово й сформувалася команда.
Чому вони стали «кажанами»
Назва народилася набагато простіше, ніж сама організація. У лютому 2024-го волонтери часто приїжджали на роботу ще затемна й поверталися додому, коли вже знову було темно. Саме тоді трохи потеплішало, і на вулицях почали літати кажани. А самі волонтери після роботи були вкриті сажею.
Так і з'явився жарт: вони чорні від сажі й працюють уночі, як кажани.
«Жарт так причепився, ми такі: ну, кажани, давайте. Ну і Київські — ну от воно. Посміялися, а ввечері приїхали і таки: “Ну, це, ми “Київські кажани”», — згадує Дарія.
Того ж вечора вони створили Telegram-групу, куди почали додавати людей для наступних виїздів. Тоді вони ще не знали, що ця жартівлива назва згодом стане назвою громадської організації, навколо якої сформується ціла мережа волонтерів.
«На локації є дуже багато різної роботи»
Сьогодні «Київські кажани» вже не просто неформальна спільнота, а громадська організація, яка працює передусім із молоддю. Основний напрямок залишається тим самим — допомога після атак.
Але сама ця робота набагато ширша, ніж може здатися.
Після удару потрібно закривати вікна, прибирати уламки, допомагати з матеріалами, готувати їжу, приймати заявки, координувати людей. На великій локації одночасно можуть працювати десятки волонтерів, і кожному потрібно знайти своє завдання.
Якщо людина вперше приїхала на локацію і не знає, що робити, їй можуть запропонувати роботу на кухні, попросити різати плівку або допомагати з прийманням заявок. Поруч завжди є координатори, які пояснюють завдання. Згодом новачків об'єднують із досвідченими волонтерами. Ті показують усе безпосередньо на місці, і людина поступово вчиться.
«Якщо ти щось не вмієш, у нас завжди є координатори, які на місці проведуть тобі тренінг, підуть із тобою в будинок, у квартиру, покажуть. Або ми формуємо людей у групку й додаємо до них волонтерів, які вже є ветеранами цієї справи», — пояснює Дарія.
Окремо команда проводить тренінги приблизно раз на пів року або рік. У «Київських кажанів» є медики, а також вони співпрацюють з іншими громадськими організаціями, які проводять навчання.
Тут є робота навіть для тих, кому ще немає 18
«Київські кажани» — молодіжна організація, тому серед волонтерів є і неповнолітні. Зазвичай до команди приходять люди від 16 років, хоча іноді долучаються й молодші. Але це не означає, що школярі можуть працювати там, де є безпосередня небезпека.
Якщо йдеться про аварійні квартири чи інші небезпечні ділянки, людей до 18 років туди не допускають. Вони можуть працювати на штабі, поруч із локацією або виконувати інші завдання, які не загрожують життю.
Це правило особливо важливе тому, що робота після удару — далеко не завжди просто фізична праця.
«Коли дістають загиблих, це дуже щемко»
Нових волонтерів часто найбільше шокує те, що вони бачать під час роботи рятувальників. Іноді на їхніх очах із-під завалів дістають загиблих. Іноді волонтери чують історії людей, які втратили житло чи близьких.
Особливо важко, коли серед загиблих є діти.
«Коли дістають дітей, воно дуже щемко бере», — говорить Дарія.
Частина волонтерів приходить у команду вже після власного досвіду війни. У когось був приліт у будинок, де вони жили, у когось постраждали друзі або родичі. Тому для них допомога іншим часто стає способом бути корисними там, де колись допомагали їм самим.
З часом люди вчаться не дозволяти емоціям завадити роботі. На локації потрібно зберігати холодну голову: передусім допомогти постраждалому, виконати своє завдання, не створити додаткової небезпеки.
А вже потім можна дозволити собі пережити побачене.
«Коли ти дуже багато працюєш, воно трохи не так уже тебе чіпляє, тому що ти вже розумієш, що це твоя робота. На об'єкті часто треба вимикати емоції, бо першочергово ти працюєш для того, щоб допомогти людині», — пояснює Дарія.
Після роботи волонтери можуть поговорити між собою або звернутися до координаторів, якщо було морально важко.
Найважче — коли серед руїн залишаються тварини
Є випадки, які складно забути навіть досвідченим волонтерам. Якщо в будинок було пряме влучання, у пошкоджених квартирах можуть залишатися домашні тварини. Іноді власники заздалегідь попереджають, що їхній улюбленець міг загинути. Тоді для роботи в такій квартирі також обирають людей, які готові до цього емоційно.
Якщо тварину знаходять загиблою, господарі можуть попросити окремо забрати її останки, щоб поховати. У Києві є волонтерські організації, які допомагають із похованням тварин.
Але складні моменти трапляються і тоді, коли серед знищених речей раптом знаходиться щось дуже особисте.
Після пожежі квартира може бути майже повністю зруйнована, але серед уламків вціліє фотографія чи альбом. Волонтери не вирішують за власників, що для них важливо. Те, що вдалося зберегти, залишають у квартирі, щоб людина сама могла прийняти рішення.
Якщо власники загинули, а родичі перебувають за кордоном або в іншому місті, вони можуть попросити сусідів чи волонтерів зберегти знайдені речі.
Бо іноді навіть обгорілий предмет стає останньою пам'яттю про близьку людину.
«Виїзд за виїздом, виїзд за виїздом»
За час існування «Київських кажанів» змінився масштаб роботи.
Спочатку виїзди відбувалися приблизно раз на місяць або навіть раз на кілька місяців. Згодом атак стало більше, а разом із ними зросла і кількість локацій, де потрібна допомога. Тепер ситуація може змінитися буквально протягом одного дня.
Вранці після удару виїжджає одна група. Через кілька годин відбувається нова атака — і вже інші волонтери вирушають на нову локацію. Якщо хтось завершив роботу раніше, він може поїхати допомогти колегам.
Іноді один об'єкт вдається закрити за день. Інший може потребувати роботи протягом тижня.
«Це виїзд за виїздом, виїзд за виїздом, іноді це буває так тяжко», — говорить Дарія.
Особливо складною для волонтерів була зима 2025–2026 років. Працювати доводилося годинами на вулиці або в пошкоджених квартирах, де не було нормального опалення. Мерзли руки, а роботу при цьому потрібно було продовжувати.
Тепер, поки ще тепло, працювати значно легше.
Від кількох десятків до понад сотні людей на одній локації
Безпосередньо в «Київських кажанах» зараз 11 людей — це координатори та робоча група. Але навколо організації сформувалася значно більша мережа. Є близько 30 людей, які регулярно приїжджають на локації. Є й ті, хто долучається час від часу, коли має можливість.
Тому кількість людей на конкретному виїзді щоразу різна.
На невеликій локації може бути кілька десятків волонтерів. Якщо ж пошкоджено багато будинків і роботи тривають кілька днів, команда оголошує додатковий набір.
Тоді приїхати можуть понад сто людей.
Цікаво, що частина тих, хто починав як новачок, згодом сам стає координатором. Людина кілька разів приїжджає на виїзд, навчається, а потім уже сама може організувати інших.
І це, за словами Дарії, одна з найважливіших речей, які дає волонтерський досвід: людина не просто допомагає один раз — вона вчиться робити це самостійно.
«Ми всі ходимо під небом»
Сьогодні команді найбільше хочеться повернути на такі локації більше людей.
За словами Дарії, останнім часом волонтерів стало менше. І проблема тут не лише в тому, що фізично не вистачає рук. Важливо, щоб люди знали, як діяти після удару. Адже професійна волонтерська команда не завжди зможе приїхати першою або взагалі дістатися конкретного будинку. А люди, які вже мають досвід, можуть організувати допомогу самостійно.
«Ми всі ходимо під небом, і ти не знаєш, коли до тебе може додому прилетіти. Але коли ти знаєш, як це працює, або ти можеш організувати внутрішню роботу у своєму домі, або в районі — це дуже допомагає», — говорить Дарія.
Саме тому «Київські кажани» намагаються не лише допомагати після атак, а й передавати свій досвід іншим.
«Ти розумієш, що це може статися і з тобою»
Для самої Дарії ця робота змінила не лише ставлення до волонтерства, а й до звичайних життєвих проблем. Ще на початку роботи «Київських кажанів» вона переживала непростий період. До того ж район, куди приїхала допомагати команда, був їй добре знайомий. Вона довгий час працювала там у кав'ярні, тому знала багатьох людей, які жили поруч.
Побачити їх після удару було особливо важко.
Люди, яких вона знала, раптом залишилися без житла, речей і розуміння, що робити далі. І тоді вперше так гостро виникло усвідомлення: те саме може статися з будь-ким.
«Ти бачиш цих людей, що в них нічого не залишилося, вони дезорієнтовані, нічого не розуміють. І ти розумієш, що це може статися і з тобою».
Після цього по-іншому починаєш дивитися і на речі.
У зруйнованій квартирі меблі, техніка, одяг, двері — все, що ще вчора здавалося важливим, за кілька секунд може перетворитися на сміття. Волонтерам доводиться виносити це через вікна, бо воно вже не має жодної практичної цінності.
А серед усього цього іноді знаходиться маленький хрестик, який родина хоче повернути. Або фотографія. Або річ, яку хтось шукає серед попелу.
І тоді стає зрозуміло, що після удару найважливіше — не завжди те, що можна купити або відновити.
«Особливо коли гинуть люди, ти трошки заново перезавантажуєшся і бачиш, що якісь проблеми, фінанси, ще щось — воно все в один момент може зовсім по-іншому перегратися. І ти вже розумієш, що людське життя важливіше».
Саме заради цього — повернути людям хоча б частину того, що ще можна повернути, — «Київські кажани» знову приїжджають на місця ударів. Закрити вікно. Винести уламки. Приготувати їжу. Знайти загублену річ. Показати, що людина в перші години після трагедії не залишилася сама.
А потім — сісти в машину і поїхати додому. До наступного виклику.
Ще не підписані на наш Telegram-канал "Головні новини Києва – 44.ua"? Тоді долучайтесь, щоб бути в курсі усіх актуальних, важливих та перевірених новин Києва, Київської області та України.
Джерело: 44.ua
