Київський військовий лікар Євген Дубровський розповідає про війну на передовій через свою книгу, де описує життя солдатів та боротьбу за виживання без прикрас.
Євген Дубровський — київський лікар, який до повномасштабної війни жив у світі чітких правил, стерильних інструментів і прогнозованих діагнозів. Але після 24 лютого його медицина перестала бути кабінетною. Він опинився там, де не існує «черги», «протоколів» і «завтра подивимось аналізи». На передовій життя вимірюється хвилинами, а смерть — звичайною статистикою, що має обличчя і голос. Він пройшов Авдіївку, жив поруч із піхотою, бачив, як добровольці стають кістяком армії, і занотовував усе, щоб не зійти з розуму. Його історія — це війна без прикрас, але й без театральної чорнухи. Це чесна розповідь людини, яка пішла на фронт лікарем і повернулась іншою людиною.
Розповідь Євгена Дубровського (від першої особи)
«Ми не чекали наказу. Ми пішли самі»
Я не був військовим. Я не мав звання. Я не мав військової освіти. Я не був «професійним бійцем». У мене була інша професія — рятувати життя.
Я пам’ятаю, як багато хлопців тоді пішли на фронт без примусу.
Без мобілізації.
Без повісток.
Без погроз.
Люди просто вставали й ішли.
Кидали броні, кидали можливості, кидали комфорт.
Я бачив це на власні очі. І це був той момент, коли ти розумієш: країна тримається не на державі. Вона тримається на людях. Особливих людях.
Ми з батьком теж зробили цей крок. Це було важко. Це була драматична сторінка для нашої сім’ї, але ми пішли. І нас обох спочатку не взяли. Це образило. Просився на швидку. Не взяли знову.
Я нікому не казав, що я навчаюся, що в мене аспірантура. Не хотів жодних пояснень, жодних пафосних промов.
Тоді просто зранку тихенько вийшов із дому.
Пішов у «чужий» військкомат.
Не в свій — в інший. Туди, де про мене не знали. Абсурд цивільного життя, який ще тримався на уламках мирного світу.
І я пам’ятаю очі жінки, яка мене оформлювала.
Вона подивилася на мене так, ніби я зробив щось неймовірне й одночасно дурне.
І сказала приблизно так:
«Серйозно? Ви самі прийшли?»
У її очах було дві речі: здивування, повага й якийсь ледь вловимий розпач.
Мовляв: «Нічого собі. Людина прийшла сама». Сказала – якщо здорові, підпишіть тут, сфотографуватися тут і підписати тут. Все. Ось і всі формальності.
Я повернувся додому за речами.
І буквально через годину мене вже забрали.
«Я був впевнений, що буду захищати Київ»
Ми сіли в автобус.
Я був абсолютно впевнений, що зараз буду захищати Київ.
Рідне місто.
Я думав: ну логічно — якщо ти з Києва, якщо ти лікар, якщо ти доброволець, якщо ти прийшов без примусу — то тебе залишать там, де ти потрібен.
Я уявляв себе в Києві: медичний пункт десь на околиці, а може евакуація, допомога пораненим, робота в складі якихось підрозділів, де треба бути ближче до столиці.
Мені здавалося, що це очевидно.
Але армія — це місце, де очевидного немає. І повно сюрпризів.
Нас повезли під Авдіївку.
Спочатку ніхто не говорив прямо. Бо там завжди «секретно».
Іноді здається, що це не секретність, а просто стиль життя: змішана балаканина і таємниця, де ти до останнього не знаєш, що буде завтра.
Тобі кажуть:
«Завтра виїжджаємо».
Потім:
«Ні, нікуди не виїжджаємо. Чекайте».
Потім знову збирають, вантажать, кудись везуть, потім повертають.
І навіть офіцери поруч не знають, що відбувається.
Кажуть: «на схід».
Але чи це Харків?
Чи Донецьк?
Чи ще щось?
Ніхто не знає.
Ти цивільний, доброволець. Ти пожертвував сім’єю, дружиною, дітьми, нормальним життям. І тобі дуже хочеться відчувати, що ти не просто гвинтик. Не просто «м’ясо». Не просто чиясь забавка в руках.
З нами були різні люди. Більшість добровольці. Вчителі, журналісти, програмісти, навіть два прокурори. Люди з бронями. Люди з освітою.
І всі вони прийшли самі.
А ставлення іноді було таке, ніби ми не люди, а витратний матеріал чи якесь стадо.
І вже потім я дізнався, що в армії існує дуже неприємна штука. Є бригади, які бережуть. Є «елітні». А є ті, ким просто закривають діри. Ті, ким виграють час.
Ми потрапили саме туди.
«Бригада 110 і батальйон, який мав 17 машин… але отримав три»
Я пам’ятаю, як це виглядало.
На паперах у нас було написано: батальйон їде з 17 одиницями бронетехніки.
Сімнадцять.
Нам навіть не дали на учебці ці машини, щоб механіки могли на них потренуватися. Щоб могли покататися, звикнути, зрозуміти техніку.
Вони каталися на якихось інших машинах, які просто були на полігоні. Не на тих, які мали бути нашими.
Нас вночі вантажать на ешелон.
Уночі ніхто не бачить, що саме завантажують.
А коли ми приїхали на Донеччину — з ешелону зійшло лише три машини.
Три.
З сімнадцяти.
І ми воювали з трьома бронемашинами весь час.
Більше того: потім командиру батальйону почали вішати догани, що він їх «поламав».
Тобто система спочатку зламала все, що могла, а потім знайшла винного.
І це було тільки початком.
І виявилося ще одне: у перші дні, коли нас уже заводили на бойові, у нас не було нормально оформлених документів.
Тобто ти вже на Донбасі, ти вже в пеклі, ти вже під обстрілами, але юридично тебе там немає.
Я пам’ятаю, як кілька молодих офіцерів, майже всі «дострокові», 23–24 роки, підняли бунт. Вони були справжні. Вони гинули поруч з нами, вони не ховалися.
Вони сказали:
«Ми не підемо на позиції та не поведемо людей, поки не буде документів. Бо якщо ці хлопці загинуть — вони навіть не будуть записані як ті, хто воював».
І через годину приїхали зі штабу.
Всім проштампували документи, що ми вже на Донбасі.
І тільки тоді нас почали заводити.
Але перша група вже була розбита.
Друга група — теж.
Третя — ми — приїхали на третій день.
І нас теж розбили.
«На третій день нас розбили. Не як у кіно — гірше»
На третій день батальйон просто розбили.
Я не знаю, як це правильно описати.
У кіно так не показують. У кіно завжди «трошки краще». Там є монтаж. Там є драматургія. Там є пауза.
А в реальності — немає пауз.
Ти біжиш.
По тобі працює міномет.
По тобі працюють гради.
Снаряди рвуть землю справа і зліва.
Ти не думаєш. Ти навіть не встигаєш думати.
Ти просто біжиш і відчуваєш, що кожна секунда може стати останньою.
Я вижив не тому, що я був розумний чи кмітливий.
Я вижив, бо мені пощастило.
Уламок не догнав.
Куля не догнала.
Просто пощастило.
У нас вижили дві третини.
Одна третина загинула, потрапила в полон та зникла безвісті одразу.
Це було схоже на тотальне знищення.
«Командування зникло. А ми залишилися — добровольці без документів»
Потім приїхала прокуратура чи якесь там керівництво з Києва.
Все командування зняли.
Їх кудись забрали.
Мовчки.
Швидко.
Мабуть їх вивезли, щоб просто не розстріляли власні солдати.
Бо люди були на межі.
І от ми — натовп добровольців, мотивованих, нормальних людей — залишилися самі.
«Я думав, що на цьому історія закінчиться»
Я чесно скажу: я думав, що на цьому все.
Що я стану злим.
Ображеним.
Що я нікому не довірятиму.
Що я буду ненавидіти армію, ненавидіти систему, ненавидіти країну.
Бо таке пережити — і не зламатися — дуже важко.
Але сталося диво.
У моєму житті все завжди на контрастах.
Тому я не можу мислити категоріями «все погано» або «все добре».
Я завжди бачу й хороше, й погане.
І на війні це проявилося максимально.
Після того пекла, після розгрому, після хаосу — раптом сталося щось інше.
«До нас прислали комбата, якому було 28»
Вони зробили правильний крок.
Нам дали справжнього командира. Йому було всього 28 років.
Це був офіцер, який одним із перших зустрічав росіян на кордоні. Вів бої під Бородянкою. Розстрілював колони. Потім його перекинули терміново під Миколаїв.
І потім його перевели до нас.
Йому дозволили взяти із собою ще двох офіцерів, яким він довіряв.
Вони приїхали — і почали наводити порядок.
І для мене це було загадкою.
Як можна приїхати в частину, де люди пережили м’ясорубку, де половина не довіряє командуванню, де втрати ще не осіли в голові — і змусити їх знову бути бойовим підрозділом?
А він зробив.
Його поставили командиром батальйону.
Йому сказали:
«За тиждень повернути всіх на позиції».
Він подивився на штаб і сказав приблизно так:
«Ви що, збожеволіли? Це місяць. Це два місяці. Я забираю людей на полігон. Я їх навчаю. Я з ними бігаю. Я з ними працюю».
Йому відповіли:
«Ні. Тиждень».
І ми повернулися через тиждень. Бо повірили йому.
«Він жив за 4 кілометри від фронту»
Перше, що він зробив — те, що не робить майже ніхто.
Він поселився за 4 кілометри від лінії фронту.
Командири зазвичай сидять далеко: 30–40–50 кілометрів. Десь у штабах, у теплі, у безпеці.
А він поставив свій пункт поруч із нами.
Скромно.
Поруч із бліндажами, поруч із простими хлопцями.
Його командний пункт — це була просто замаскована хата.
Без укріплень.
Один приліт ракети — і всі, хто там, загинули б.
І він це знав.
Але він залишався.
Щоночі до нього приходили командири рот. Вони радилися, говорили, планували.
Він не був «командиром на папері». Він був командиром у полі.
І в цьому була магія.
Бо є фраза, яку я тоді відчув не як цитату, а як закон:
Якщо хочеш, щоб за тобою йшли — іди першим.
Це звучить пафосно. Але на війні це працює.
«Він був фантастичним психологом»
Друга річ, яка мене вразила: він умів читати людей.
Миттєво.
Він дивився — і розумів, хто перед ним.
І він почав делегувати повноваження тим, кому ніхто б не делегував.
Лейтенантам, які щойно випустилися з академії.
Лейтенантам, які були офіцерами «місяць».
Часто просто сержантам та простим солдатам.
Він дав їм довіру — і вони розкрилися.
І це було диво.
Я побачив навколо себе десятки дивовижних людей.
В яких була прихована могутня сила та бойовий розум.
Їм тільки треба було дати розкритись.
Через місяць батальйон перетворився на бойову машину.
Росіяни почали нести втрати.
Перші підбиті танки, перші підбиті бронемашини…
Я пам’ятаю ці емоції.
Це не була радість «ура, ми вбили».
Це була інша радість.
Це було відчуття, що ти не марно живеш.
Що ти можеш.
Що ти не просто жертва.
«Я почав писати щоденник, щоб не зійти з розуму»
Книжка народилася не як задум.
Вона народилася як спосіб вижити.
Я почав писати на п’ятий день.
На телефон.
Іронія в тому, що в перший же день я розбив екран.
Побив його.
Але все одно писав.
Бо іншого виходу не було.
У нас не було психологів.
Жодного.
Ніяких розмов, ніякої терапії, ніяких «груп підтримки». Нічого.
Психологи були десь далеко. У тилу. Займались паперами та довідками.
На передовій їх не існувало.
І ти — цивільний лікар — раптом опиняєшся в системі, де ти не маєш права навіть пересуватися без дозволу.
Ще на учебці, ти не можеш перейти навіть за паркан.
Не спитавши дозволу, не можна робити нічого.
Це страшенно б’є по голові.
Особливо людині, яка звикла бути самостійною.
І коли до цього додаються обстріли, смерті, поранення, кров, страх — ти розумієш, що мозок може не витримати.
Я писав, наче грав у гру.
Я описував людей як персонажів.
Описував умови, в яких ми жили.
Описував дорогу, описував ночі, описував страх.
І чим небезпечніше ставало — тим більше хотілося писати.
Бо коли тихо — що ти напишеш?
А коли навколо буря, пересування, завдання, ризик — ти ніби ловиш реальність за хвіст і фіксуєш її.
Я нікому не показував.
Це був мій секрет.
Я думав: може, колись покажу дітям. Дружині. Самим близьким друзям.
Навіть батькам не хотів показувати. Бо було надто відверто.
«Мій командир побачив, що я пишу»
Десь через пів року він побачив.
Підійшов і запитав:
— Що ти робиш?
Я кажу:
— Про нас всіх історію пишу.
Він посміявся:
— Дай подивлюся.
А я відповів майже грубо:
— Ні. Це мій щоденник. Не дам.
Він подивився на мене, здивувався:
— Ну ти даєш.
А потім сталося те, що мене зворушило.
Коли я ввечері намагався знайти хвилину тиші, щоб щось записати, хлопці почали мене захищати.
Вони казали:
— Не чіпайте Женю. Він історію пише.
Це були прості слова.
Але вони означали: «Ти свій. Ми тобі довіряємо».
«Драма вдома. І рішення, яке ламає людину»
Я служив майже рік, коли вдома сталося те, що змінило все.
Захворів батько дружини.
Він і раніше хворів — рак. Але була ремісія. Здавалося, що все стабільно.
А потім ремісія закінчилася.
Він почав швидко згасати.
Дружина була сама з дітьми в Києві. І з хворим батьком на руках.
Вся її сім’я виїхала за кордон. А батько залишився.
І вона почала просити мене повернутися, щоб бути поруч у важкий період.
Вона надіслала документи: якщо вдома є важкохвора людина-інвалід — ти маєш право на звільнення.
Я тоді не повірив.
Я сказав:
— Такого не може бути.
Це звучало як фантазія. Як надія, яка не має шансів.
Але дружина сказала:
— Запитай.
«Випадкова зустріч у госпіталі»
Я не знав, у кого питати.
І тут сталося дивне.
Мені дали наказ вести поранених у госпіталь. І в коридорі я випадково зустрів офіцера, який служив далеко в тилу. Юрист. Він займався документами.
Ми майже не перетиналися, але я знав, що він є.
Я підійшов і запитав:
— Ігорьок… це правда?
Він засміявся.
І сказав:
— Ти смішний. Якщо принесеш довідку — через тиждень будеш вдома.
І я стояв, і не міг повірити.
Бо в тебе тут батальйон, штурми, атаки, роти противника, поранені. А тобі кажуть: «через тиждень будеш вдома».
І це створює страшну дилему.
«Військова сім’я сильніша за рідну. Це страшна правда»
Я тоді вперше зрозумів, як працює війна психологічно.
Цивільні думають, що солдат воює за державу. За дружину. За дітей.
Це красиво звучить.
Але насправді…
Коли чоловік іде на фронт, він приносить себе в жертву.
І він приносить у жертву своїх дітей.
Бо він не буде поруч. Він не буде батьком так, як мав би бути. Він буде тінню. Він буде голосом по телефону.
І мало хто про це говорить чесно.
На фронті з’являється інший зв’язок.
Ти воюєш за друга.
Це настільки сильний зв’язок, що його неможливо пояснити цивільним.
Друг стає сім’єю.
Іноді сильнішою, ніж рідна.
І тому рішення «піти додому» здається зрадою.
Не держави.
Друзів.
«Комбат обійняв мене і сказав правду»
Комбат дізнався.
Викликав мене.
Підійшов.
Обійняв.
І сказав:
— Женя, ти зараз зробиш найбільшу помилку у своєму житті, якщо не повернешся додому.
Він сказав:
— Ти ніколи не пробачиш собі, бо далі станеться сам що знаєш. Ти все втратиш.
— Ти зараз маєш бути поруч із дружиною та допомогти в її горі.
— Якщо закон дає шанс — їдь.
І додав:
— Треба буде — повернешся.
Це була людяність, яку я не забуду.
«Фраза, після якої я зрозумів: я мушу опублікувати книгу»
Тоді я сказав фразу, яка стала точкою неповернення:
«Ми всі тут загинемо. Але нехай хоча б один з нас виживе і розповість світу, що тут трапилося».
Комбат навіть не знав, що я веду щоденник.
Але ця фраза ніби запалила в мені щось.
Коли я звільнився, я підключив телефон до комп’ютера, перекинув записи.
Передивився.
Показав дружині.
І запитав:
— Публікуємо?
«Я боявся, що мене посадять»
Це був 2023 рік.
Зараз уже всі говорять про бардак. Про проблеми. Про реальність.
А тоді було страшно.
Ти не розумів, чи маєш право про це говорити.
Чи не граєш ти на руку ворогу.
Чи не напишеш щось зайве.
Чи не прийдуть потім і не скажуть: «ти розкрив секрети».
Я не мав з ким порадитись.
Не було людини, яка б сказала: «можна» або «не можна».
Ми з дружиною довго думали.
І вирішили: це може допомогти багатьом.
Бо ця книга — не про те, як «сьогодні ми штурмували позицію». Це не хроніка.
Це книга про психологію цивільної людини на війні.
Про те, як вижити.
Як не зійти з розуму.
Як не стати вбивцею.
Як не стати боягузом.
Як не стати дурнем, який загине в першому бою через понти.
Це книга про внутрішню війну.
«Чотири місяці на фронті — і цивільний світ тебе вже майже поховав»
Є ще одна річ, про яку мало хто говорить.
Між цивільним і військовим світом — прірва. Космічна.
Я не знаю точну цифру, але приблизно через чотири-п’ять місяців фронту людина ніби зникає з цивільного життя.
Про неї не забувають повністю — пишуть, допомагають, пересилають щось.
Але ментально цивільні вже звикають, що тебе немає.
Вони адаптуються.
Вони живуть далі.
А ти — там.
І коли хлопці сидять на фронті три-чотири роки без нормальної ротації — це злочин.
Я так думаю.
Бо людині брехали місяцями:
«Ще три місяці, потерпіть. Підкріплення готують».
Проходить три місяці:
«Підкріплення перекинули на інший напрямок. Ще місяць».
І так постійно.
Я пам’ятаю, як під Новий рік нам казали:
«Після Нового року всі йдете додому».
А потім уперше сказали чесно:
«Після Нового року вас ніхто не міняє. Тільки вперед».
І тоді багато хлопців морально зламались.
Були думки страшні. Люди хотіли поранити себе, щоб поїхати додому.
Самогубств не було, але були ті, хто перестав берегти себе.
Почали ризикувати так, як не треба.
І почалися трагедії.
«Мама боялась навіть брати слухавку»
Коли книга вийшла, моя мама плакала.
Вона боялась, що мене посадять.
Вона навіть під час служби боялася брати трубку, бо думала, що це командир дзвонить сказати: «його більше немає».
Вона була на ліках.
Вона постаріла за той рік.
А коли я повернувся — ніби ожила.
І тут — книга.
І вона сказала:
«Боже… тепер ще й це».
Але я не міг мовчати.
Бо я пообіцяв друзям.
«Я хотів закарбувати простих людей, а не генералів»
Я не хочу нікого образити.
Я не кажу поганого про генералів чи командирів, які стали медійними.
Вони роблять титанічну роботу, вони справжні менеджери процесу. Вони організовують весь процес та роблять його успішним.
Але в окопі сидить не генерал.
Не генерал думає, що їсти сьогодні.
Не генерал думає, коли востаннє бачив дружину.
Не генерал шукає місця де переночувати, коли всі села розбомблені.
Не генерал вирішує, чи можна вилізти в туалет, коли працює артилерія.
Іноді туалет — це розкіш, за яку заплачено кров’ю.
Я хотів, щоб історія простих людей була збережена.
Бо саме вони роблять перемогу.
«Видавництва відмовляли: “хто ви такий?”»
Я писав у відомі видавництва, надсилав листи.
Більшість навіть не відповіли.
Дехто написав приблизно так:
«Хто ви? Ви невідомий. Ви не письменник». «Заплатіть — ми надрукуємо вам 5–10 книжок. Подаруєте мамі й татові».
Але мені не треба було 10 книжок.
Я хотів, щоб це прочитали люди. Щоб прочитало багато людей.
Щоб цей досвід не зник. Щоб це допомогло вижити й не зійти з розуму іншим.
«Я знайшов сміливого видавця»
І я знайшов видавця — сміливого чоловіка.
Він був сином військового. Він часто друкував військових.
Він прочитав рукопис.
І сказав коротко:
«Публікуємо. Всі витрати я беру на себе».
«Через місяць після презентації мене викликали військові»
Через місяць мене викликали військові.
Я злякався.
Бо це могло бути що завгодно.
Я подумав: «догрався».
Але пішов.
І там сталося ще одне диво.
«Полковник-психолог дав мені рецензію з мокрою печаткою»
Мене зустрів полковник медичної служби.
Військовий психолог.
Професійний.
Він показав мені стелаж своїх книжок і віршів про психологію війни.
І сказав:
«Я все життя пишу про те, як люди несуть весь цей тягар на фронті. Але ніхто не хоче читати. Бо я пишу складно».
І сказав:
«Єдиний шанс — коли простий солдат простою мовою розповість, що це таке. Тоді, можливо, вас почують багато людей».
Потім він узяв принтер.
Роздрукував рецензію.
Поставив мокру печатку.
Підпис.
І дав мені.
Сказав:
«Тримай завжди з собою. Якщо хтось буде чіплятися — покажеш. Це мій захист твоєї книги».
Це був момент, коли я відчув: не дарма.
«Відгуки з фронту. Бахмут, Харків, Запоріжжя»
Після цього почалося щось неймовірне.
Мені почали писати хлопці з Бахмута.
З Харкова.
З Запоріжжя.
Писали:
«Молодець, що наважився».
«Ми теж так маємо робити».
«Ти написав те, що ми не могли сформулювати».
Книга почала жити.
Її друкували знову.
І знову.
Зараз друкується п’ятий тираж.
«Премія у 2024 році — і я не повірив»
Книга виграла літературну премію у 2024 році.
Перше місце в художній прозі.
Коли мені подзвонили, я не повірив.
Це було як виграти мільйон.
Я запитав:
«Який я письменник?»
Вони сміялись:
«У нас було понад 170 претендентів. Ми не читаємо всі книги повністю. Ми відкриваємо сторінку, читаємо одну-дві. Якщо зачепило — беремо в короткий список. І вашу ми відкрили там, де треба».
«Перше видання було з помилками — і це стало легендою»
Перше видання було з купою мовних помилок.
Бо я боявся давати текст редакторам.
Я думав: вони змінять зміст.
Я дав читати друзям.
І вони пропускали дрібниці.
Десь телефон не натиснув літеру.
Десь не там кома.
Батько читав і сміявся:
«Дуже цікаво. Але на сторінці 30 помилок».
Зараз друзі жартують:
«У нас книжка з авторськими помилками».
Другі й треті тиражі вже вичитували професійно, але змінити текст вже не могли — бо перше видання існувало.
«Обкладинку намалював мій кум — і він намалював мій страх»
Я не міг пояснити видавництву, яку обкладинку хочу.
І попросив кума — художника.
Я сказав йому:
«Намалюй емоцію. Вчора я був лікарем. Кабінет. Халат. А потім я відкрив двері — і там війна».
І він намалював саме це.
Ніби дві реальності розірвані дверима.
«Гумор війни: коли повари знаходять російський танк»
На війні багато страшного, але гумор там теж особливий.
Чорний. Дикий. Але він рятує.
Я пам’ятаю історію, як підбили російський танк.
Вночі дали завдання витягнути його до нас.
Не вийшло. Щось обірвалось. І танк залишився на перехресті.
Це було стратегічне місце: дорога на Донецьк, дорога на Костянтинівку.
І вранці повари поїхали завозити їжу.
Повари на фронті — це окрема тема. Вони роблять більше, ніж здається. Вони везуть воду, їжу, дрова, целофан, усе.
І от вони заїжджають на перехрестя — а перед ними стоїть російський танк із величезною білою «Z-кою».
Вони розсипалися по кущах, у паніці.
Потім кричать по рації:
«Командиру! Танк російський!»
А їм відповідають:
«Ну і що? Ви що, кіно не дивились? Підривайте його».
Повари стоять із ковбасою в руках і не знають, що робити.
Комбат сміється:
«Та ладно. Він вже підбитий. Не бійтеся».
«Що таке фронт насправді»
Якщо коротко: фронт — це не героїчна картинка.
Це не лише кров і смерть.
Це життя.
Дике, страшне, сумне, смішне, безглузде, абсурдне, іноді навіть романтичне. Але романтики на війні дуже мало. Романтичні радше спогади.
Це книга про те, як людина вчиться жити в іншій реальності, де немає гарантій.
Це книга про те, як не здуріти.
Як залишитися адекватним.
Як не зламатися.
І як, попри ненависть навколо, залишитися людиною.
Висновок: «Я не хотів бути письменником. Я просто не хотів, щоб ми зникли без сліду»
Я не планував писати книгу.
Я просто хотів вижити.
А також хотів, щоб мої друзі не зникли, як цифри.
Щоб їхні обличчя не стерлися.
Щоб цивільні зрозуміли, хто такий ветеран.
І що він носить із собою, коли повертається.
Бо війна не закінчується, коли ти їдеш додому.
Війна просто переїжджає всередину.
І якщо ми не навчимося говорити правду — ми втратимо значно більше.
Ми втратимо людей, які повернулись з війни.
А я цього не хочу.
Тому я й написав.
Він повернувся до Києва не як герой із плаката і не як «персонаж війни», а як людина, яка бачила занадто багато, щоб мовчати. Євген Дубровський не прикрашає фронтову реальність і не підбирає зручних слів — у його історії є страх, виснаження, втрати, гірка правда про систему й водночас дивовижна сила тих, хто тримав палаючий фронт. Це не просто спогади військового лікаря — це документ людської витривалості, який залишає після себе головне запитання: що ми зробимо з цією правдою, коли війна закінчиться.
Джерело: 44.ua
