«Поверніть нам тата». Історія про Сашу, Наташу, двох близнючок і пітона, – ФОТО

У одній звичайній школі вчителька проводила розмову з учнями. Вона спитала, за що діти люблять своїх мам. Хтось сказав, що його мама найкрасивіша, хтось – що найрозумніша. У когось мама дуже добра. А маленька Кіра сказала: «Я люблю мою мамочку, тому що вона врятувала Ібіса під обстрілами в Маріуполі». Ібіс – це м’яка іграшка. Найулюбленіший друг. Його ніяк не можна було залишати під обстрілами. І мама, ризикуючи життям, вийшла з підвалу під час бомбардувань, щоб знайти іграшку і теж віднести її у підвал. Кірі зараз 7 років. Разом зі своєю сестрою-близнючкою Ариною вони в безпеці. Мама Наташа врятувала не тільки їх, а ще й і їх родинну тваринку, пітона Платона. Тепер всі вони чекають повернення з полону їхнього татуся, Олександра Гуділіна… Історія Саши і Наташи почалась ще в 2012 році. Вони були знайомі, дружили, спілкувались, але у кожного було своє власне життя. Наташа народила близнючок, залишилась з дівчатками сама, без чоловіка. І треба було думати, як підіймати доньок самій. Саша невдало одружився. І жив в колі своїх особистих проблем. Але саме в той момент, коли йому було найважче, він зустрів Наташу та запросив на каву. Так і почалась вже спільна сторінка їхнього життя. «Я була зовсім не готова до нових стосунків. Не мала жодного бажання на експерименти, бо я дуже боялась – а раптом не вийде нічого, а діти прив’яжуться до людини. І що я їм буду після пояснювати?» Але Саша зумів переконати жінку, що їхні стосунки – це дуже серйозно. «Діти дуже швидко знайшли спільну мову з Сашею. Папочка – тільки так вони називають Сашу. Я для них – просто мама. А він – папочка. Тільки він відводив їх до садочка. Тільки він ходив з ними у походи. Інколи звичайний похід в магазин за водою перетворювався на декількагодинну пригоду під назвою знайди каштани або щось ще таке. Він сам вивчав тайський бокс – і дівчат навчав. Уроки в першому класі теж він з ними робив. Кожного вечора у нас були родинні посиденькі, грали в ігри. Я була безмежно щаслива. Ми завжди розуміли один одного. Тому коли Саша сказав, що хоче записатися в територіальну оборону (це сталося задовго до початку повномасштабної війни), я його підтримала. Бо був певний час, коли я і сама хотіла туди вступити. Але ні він, ні я не вірили у можливість такої війни. Тож для нас це була більше теорія, аніж практика. Я особисто почала нервувати десь в середині лютого. Ситуація загострювалась. І я подумала, що якщо війна дійсно почнеться, а Саша піде на фронт, то я залишусь одна з двома дітьми і мені мабуть їх треба якось підготувати. І я стала з дівчатками розмовляти і пояснювати, що робити, якщо зі мною щось станеться, що вони не мусять залишатись біля мене, що вони мають бігти, мають розшукати бабусю. В кінці нашою розмови Кіра -  а вона більш емоційна у мене – розплакалась. Саша повернувся з роботи і дуже мене насварив за цю розмову. Він вважав, що не треба лякати дітей. Але мені здається, що саме та розмова і допомогла дівчатам зрозуміти, що сталося 24 лютого». 24 лютого Наталія Гуділіна прокинулась першою. Почула звуки вибухів. Підняла всіх. А тут і телефон у Олександра задзвонив. Сашу викликали на пункт збору Тероборони. Спочатку вони ще сподівались, що це просто попередні збори. Але через годину Саша повернувся по речі. Забрав їх – і все…      «Ми підтримували зв’язок до 2 березня. Саша телефонував щодня. Казав, що у нього все добре, і що скоро ми переможемо. Але потім в Маріуполі не стало світла, Інтернету, зв’язку, води. І я перестала отримувати від нього повідомлення. Взагалі-то я завжди вважала, що не маю права на сльози, бо я ж мати – і на мене дивляться діти. Але з того часу я дозволяю собі плакати. Думаю, ось поплачу, поки немає звістки від чоловіка. Буду плакати, поки не виведу дітей з під обстрілів. Буду плакати, поки не визволю Сашу з полону. Так і плачу з того самого дня». Попрощавшись із Сашею, Наташа взяла близнючок і поїхала на мікрорайон Західний до сестри. У ней був приватний будинок і підвал. І на якийсь момент здавалось, що там – безпечніше. Але це було недовго. І скоро Наташа повернулась в свою квартиру, в районі «1000 дрібниць». «Я дуже боялась, що там, на Західному, Саша не знайде нас. Він заскочив до дому приблизно 7 березня. Привіз мені сигарет. Щоб ви розуміли, він сам ніколи не курив і завжди сварив мене за те, що я курю, а тут раптом сам привіз мені сигарет. Багато змінилось в ньому всього за декілька днів війни. Це була остання мить, коли ми бачились. Після цього я побачила його тільки на відео полонених вже коли ми з дівчатами вибрались з окупованого Маріуполя». Вони рушили з міста 22 березня. Взагалі-то збирались 21-го, та у однієї з доньок піднялась температура.  «Добре, що у мене були ліки. Вже наступного дня температура спала. Я  думаю, це більше нервове було, а не через вірусну інфекцію. І тому я ризикнула не відкладати більше наш вихід з міста. Справа в тому, що ми на «Штуке» опинились в буквальному сенсі на лінії фронту. Він проходив через наш будинок. 12 березня наш район почали бомбити з літаків. І це було найстрашніше, що я колись відчувала в своєму житті. Наш  будинок був розташований впритул до магазину «Зеркальний». Це той самий магазин, який до останнього продавав людям продукти. Я бачила, як він палав. Полум’я стало перекидатись на сусідіні будинки. І скоро всі вони вигоріли вщент. І тільки наш просто дивом якимось не спалахнув. Але  я зрозуміла – треба виходити. Бо наступним влучанням буде саме наш будинок.  23 березня у мене день народження, і я вірила, що Саша в цей день обов’язково або вийде на зв’язок, або заїде. Дуже хотілося залишитись ще на день . Але страх за дівчаток переміг. Тож ми не стали чекати. У нас не було машини. Не було друзів з машиною. І взагалі я не знала, до кого могла б звернутись по допомогу. Але я точно знала, що залишатись в Маріуполі більше неможна.  Я взяла в кожну руку по дитячій долонці, і ми рушили. Перед тим я надягнула свої берци, взяла тактичний рюкзак Саші. Це було зручне взуття. Але пізніше я зрозуміла, яка то була помилка.  Ми рушили в бік селища Моряків. Мені казали, що там – наші. Але виявилось, що ні. Там вже була «русня».  На виїзді на Мелекинську трасу ми потрапили у справжній бій… Я була у відчаї, ось що я скажу. Назад неможна, вперед неможна, а тут перехресний вогонь. Ми разом з іншими людьми кинулись в поле, лежим там. Раптом якийсь голос: «Жінки з дітьми – виходьте». Ну що було робити – підвелись і пішли. Це були росіяни. Вони завели нас в якусь хату і стали тримати там. Окрім нас, там було дуже багато поранених руських. Вони там були всюди. Видно, наші там сильно їм завдали в тому бою.  Мої дівчата, коли побачили військових, не злякались, а навпаки зраділи. Вони ж думали, що це наші. І стали кричати: «Мама, це ж військові. Давай спитаємо, а де воює наш татусь». У мене аж ноги підкосилися. Це було страшніше за російський літак. Просто пощастило, що росіяни були зайняті своїми пораненим і не почули або не звернули увагу. Не до того їм було в цей час. Це була моя помилка, що я не пояснила дітям, що відбувається. Терміново довелось пошепки це їм пояснювати.  Я не знаю, як довго нас там утримували. Декілька годин ми точно там просиділи. Але потім вони вирішили, що за жінками з дітьми можуть сховатись. Вони вигнали всіх нас з будинку і погнали вперед, в бік Мелекіно. Ми попереду, вони – за нами. Я була паралізована страхом. Я взагалі не розумію, як це пережила. Але жодного пострілу в наш бік з української сторони не настало. Нас відвели, посадили в мікроавтобус, на якому перед тим перевозили трупи. Він був весь у крові, дуже смердів смертю. Нас довезли розвилки і сказали – ну все, йдіть куди хочете. І ми пішли.  На кожному блокпосту саме мене зупиняли. Ну звісно,  я ж була в берцах та з тактичним рюкзаком. А в тому рюкзаку були ще і документи Саши. І я зрозуміла, якщо вони зараз перевірять рюкзак, мені кінець. І що буде з дівчатками – страшно уявити. Холод і жах мене пробив наче струмом. До мене наближався кадировець.  Він підходить. Я відкриваю рюкзак, а звідки висовується Платон. Це наша змія. Ось така у нас була домашня тваринка. Сашин улюбленець. Звісно, я не могла цйого залишити в Маріуполі і взяла з собою.  Коли кадировець побачив Платона, його охопив жах. Він почав орати на мене «Прибери цю потвору». А я була щаслива, бо Платон врятував мені життя. І це без перебільшення. І ще декілька разів таким же чином рятував, поки ми дістались Запоріжжя. Це був дуже довгий шлях. Спочатку пішки дійшли до Ялти. Там знайшла людину, яка погодилась довезти нас до Бердянська, але саме в той день росіяни заборонили виїзд. Я залишилась на вулиці. Я не змогла знайти місце, де ми б з дітьми могли заночувати. І у відчаї я просто сіла на узбіччі дороги. Повз проходили літні люди, чоловік та жінка, спитались, чого я тут сиджу, і запросили до себе до дому.  Мені порадили йти пішки до Урзуфа, мовляв, звідти можна виїхати. Там теж знадобився час, що знайти людину, яка б погодилась відвезти нас до Бердянська Потім з Бердянська до Запоріжжя…» На одному з блокпостів телефон Наташи раптом ожив. Вона натиснула кнопку відповіді і почула рідний голос. Це був Саша.  «Уявіть мій стан. Мене перевіряють росіяни, денеерівці, не знаю точно, хто саме там був. А тут Саша. Він каже, що їм доводиться здаватися в полон. Каже. Що сильно любить мене і дітей. Я слухаю, і нічого не можу відповісти йому. А він просить: «Наташа, ти мене любиш?» Я кажу тихо: «Да». А він – ні, ти мені скажи, скажи, скажи. А я не можу сказати, бо на мене дивиться людина зі зброєю. І я починаю казати, що не знаю , де зараз подівся мій чоловік. Що він пішов на іншу квартиру подивитись і не повернувся. І тоді він все зрозумів…» Це була їхня остання розмова. Потім Олександр Гуділін подзвонив своєму редактору і повідомив, що тероборону і частину морпіхів зрадили. Що вони опинились в оточенні на території ММК ім. Ілліча. І попросив кричати про це голосно. Де зараз знаходиться Олександр Гуділін – не відомо. Російська федерація підтвердила, що боєць терооборони Олександр Гуділін – в полоні. Можливо, це означає, що він на території рф. Можливо що і ні. Бо в’язнів постійно переміщують з тюрми в тюрму. Родина і колеги вимагають звільнення Олександра та всіх українських захисників, яких незаконно утримує країна-агресор. Джерело: 44.ua