Історія давньої Троєщини: цікаві факти та добірка архівних фотографій

Історія Троєщини починається з давніх-давен. Місцевість згадується ще 1026 року. Літописи свідчать, що у місці сучасного мікрорайону тоді розташовувалися князівські палаци. 1670 року Троєщина вже згадується як село, назву якого вже можна впізнати – Троєтчина. Територія нинішньої Троєщини стала Києвом 5 березня 1982 року. А до цього часу це було село Вигурівщина та село Троєщина. Згадка про село Троєщина вперше зафіксована в документах у 1667 році. Її назву пов’язують з Троїцьким (Микільським) шпитальним монастирем, якому належали навколишні землі. Ще за часів Давньоруської держави тут розміщувалася заміська резиденція київських князів (хроніки згадують палац під назвою «Рай», а пізніше — замок князя Симеона Олельковича, так зване Олелькове городище). Вже з 1492-го з’являється інша назва — село Чотанове, згодом — Чуриловщина, а потім «грунт Троїцький». Село Вигурівщина лежало на північ від Воскресенської Слобідки біля річки Чорторий. Ще раніше це селище називалося Милославичі і згадується у літописах та князівських грамотах. У XV столітті київський князь Семен Олелькович побудував тут замок. Залишки його зберігалися до XVIII століття і були відомі під назвою Олелькова городища. Назва Вигурівщина походить від імені київського урядовця Станіслава Виґури (Векгури), якому польський король Сигізмунд III подарував у 1607 році ці землі «під ключництво і городництво». У 1650-х роках універсал Богдана Хмельницького віддав місцевість Михайлівському Золотоверхому монастирю. З 1802 до 1902 року Вигурівщина входила до складу Броварської, а з 1903 по 1923 роках до Микільсько-Слобідської волості Остерського повіту Чернігівської губернії. Як жилося людям в цих селах? Більша частина населення була закріпачена. Всі родючі землі поділили між собою монастирі, залишивши для «посполитих» лише піщані грунти. Практично весь місцевий люд відбував монастирську панщину чотири рази на тиждень: працювали на полях, ловили для ченців рибу, збирали мед, заготовляли дрова. Після реформ цариці Катерини II, Навіть після того, як церковні землі були відібрані в казну, становище вигурівців та троєщинців не поліпшилося — їх просто перетворили на «державних селян». Право на викуп власної землі вони отримали лише після скасування кріпосного права. В 1945 році на згарищі спаленої німцями церкви св. Георгія селяни спорудили маленьку дерев'яну церковку, але вона не простояла й року. Районна влада заборонила богослужіння, а церкву розібрали. З того часу мешканці Вигурівщини ходили до Троїцької церкви сусідньої Троєщини. 1950 року на місці церкви побудували семирічну школу. Згодом її добудували і вона стала 8-10-річною. Середня двоповерхова школа № 278, де навчалися діти з обох сіл, з'явилася лише в 1968 році. Приміщення ж «старої» школи, що стояла на місці колишньої церкви, 1972 року зайняв цех експериментальної взуттєвої фабрики Броварського побутового комбінату. Він знаходився тут до зносу цієї частини села 1984 р. В 1960 році в середній школі Вигурівщини навчалося 337 дітей, а у Троєщинській – 215. Однак села вважалися неперспективними і в останні роки перед приєднанням до Києва практично не розвивалися. У 1970 році тут проживало 6080 мешканців. У XIX столітті в Троєщині і Вигурівщині працювало лише два училища та чотири лікарні. Місцеве населення працювало в артелях, плело кошики з лози та продавало молочні продукти. У 60-х роках села почали спеціалізуватися на відгодівлі великої рогатої худоби. Тут були будинок культури, бібліотека та дві школи з вісьмома класами навчання. І навіть окрема медицинська амбулаторія. У 80-х роках у селищах Вигурівщина та Троєщина ніби зупинився час. І тоді, як на Воскресенці, Березняках, Лісовому та Комсомольському масивах люди пізнавали блага цивілізації, мешканці цих двох сіл випасали коней та брали воду з колодязів. Тоді тут не було ще жодної багатоповерхівки. Та вже через кілька років ці села частково знищать. Однак село Троєщина під знесення практично не потрапило. Спочатку не вистачало фінансування, а потім розвалився радянський союз. А от у Вигуріщині знесли майже півтори тисячі будинків та кілька десятків вулиць. Варто додати, що село Вигурівщина чомусь повністю випало з історії, тож весь майбутній район назвали Троєщиною. Більша частина колишнього села Вигурівщина увійшла до складу Києва 1982 року, а Троєщина – 1988 року. Її населення складало 3 600 осіб. Село не було газифіковане, мешканці скаржились на постійні перебої зі світлом, а на всю Троєщину припадало 11 телефонів. На початку 80-х на місці колишніх вигурівських полів та городів почали будувати 12-поверхові будинки. Над Генпланом Троєщини працювали архітектори Юрій Паскевич, Григорій Слуцький, Микола Дьомін та Євген Фролов. Територію північного лівобережжя, куди входили села Вигурівщина і Троєщина, передбачалося забудувати як єдиний масив. Перший троєщинський мікрорайон №5 був заселений вже у 1983 році. Впродовж ще декількох років була забудована вся південна частина нинішнього масиву. На Вигурівщині-Троєщині проклали Вигурівський бульвар. У 1997 році одна з запланованих ліній Київського метро отримала назву Подільсько-Вигурівська. Троєщину зводили швидкими темпами і зробили район вищим, ніж інші. Річ у тім, що черги на квартири в 1970-80-е роки були величезними, тож людей потрібно було розселяти. Кращим для цього виходу було будівництво «кам'яних джунглей» — широкого і високого міського житлового масиву. Тут почали будувати 22-поверхові будинки, які на той час були найвищими у місті. Так, менше ніж за 10 років будівництва, житловий масив звели настільки величезним, що він отримав самий великий в Києві. До 1991 року вже почали будівництво 24-го мікрорайону. Нові троєщинські вулиці називали, як правило, на честь діячів культури. Так на мапі Києва з’явилися імена архітекторів Вікентія Беретті та Володимира Ніколаєва, письменників Оноре де Бальзака та Теодора Драйзера, поетів Володимира Маяковського та Марини Цвєтаєвої. Квартири у троєщинських новобудовах вважалися доволі комфортними: просторі помешкання з лоджіями, вбудованими шафами та підсобними приміщеннями. Частину квартир в троєщинських новобудовах тоді отримали жителі Прип’яті, переселені до Києва після аварії на ЧАЕС, а також мешканці київських «комуналок». У 1990-х роках Троєщина обзавелася й власною сакральною спорудою — Свято-Троїцькою церквою. Місцеві згадують, що у 1980-х роках на весь мікрорайон була збудована лише одна школа. А ще була величезна транспортна проблема. Враховуючи кількість людей, які живуть у районі Троєщини, метро на території житлового масиву було необхідне ще з часів СРСР. Воно й планувалося. На Троєщину мали прокласти окрему гілку Київського метрополітену, але цього так і не сталося. Найвідоміші факти про Троєщину Ізоляція Троєщини, її місце розташування на околиці Києва, відсутність метро спричинили поширення стереотипів. Найпопулярніший, особливо в середині 90-х — що в цьому районі мешкають одні гопники, серйозна криміногенна обстановка та поширена крадіжка. Кінотеатр «Флоренція», відкритий на Троєщині 1989 року, став останнім кінотеатром у Києві, який збудували за радянської влади. Названо на честь міста-побратима, італійської Флоренції. Входить до мережі комунальних кінотеатрів «КіноКиїв», де, крім нього, також є «Лейпциг», «Братислава», «Київська Русь», «Смолоскип», «Ліра», «Ім. Шевченка», «Кіото» (колишній «Росія») та «Дніпро» (колишній «Ленінград»). Для забудови Троєщини використовувалися унікальні на той час архітектурні та колірні рішення. Серед архітекторів район називався "кольоровим" через те, що там з'явилися червоні, жовті, блакитні, коричневі будинки. Єдина у Києві муніципальна галерея розташована саме на Троєщині. Названо на честь українського письменника Павла Загребельного. 2016 року київські художники Михайло Алексєєнко та Мадлен Франко запустили проект «Галерея 14». У звичайній квартирі у багатоповерхівці на Троєщині створили квартирну галерею, де проводили різноманітні культурні заходи. Основною локацією стала кімната, яка колись належала покійній бабусі Мишкові. Там зберегли той інтер'єр, що був за життя бабусі — з килимами на стінах, радянськими меблями та іншими подібними атрибутами. Першим проектом стала «Кришталева мрія»: художники запросили гостей і пригощали їх з крихту бабуси, який та все життя забороняла чіпати і зберігала для «особливих випадків». За допомогою цього заходу його організатори намагалися створити такий особливий випадок хоча б зараз, коли власниця кришталю вже покинула цей світ. 1986 року режисер Петро Тодоровський зняв фільм «По головній вулиці з оркестром». Зйомки відбувалися, зокрема, і на масиві Троєщина, також у кадрі зупиняється перед Північним (тоді — Московським) мостом, що з'єднує Троєщину з правим берегом Києва. Знаменитий німецький фотохудожник Юрген Теллер у 2007 році відвідав Київ у супроводі кількох фешн-моделей. Знімав їх на тлі краєвидів Гідропарку та Троєщини. Потім цю роботу представили на 52-й Венеціанській Бієнале. Читайте також: Як відбудовували Київ після Другої світової війни Джерело: 44.ua