Їм обіцяли, що їх зустрічатимуть квітами, хлібом-сіллю та піснею "День Перемоги". Їм казали, що вони — визволителі, які прийшли довоювати за "дідів" і добити не добитих у 1945-му ворогів людського роду, пише політолог Андрій Окара у своєму блозі на “Обозревателі”. Їх інструктували, що "так треба" – і справа зовсім не в маленькій та несправжній Україні! Все набагато серйозніше: воювати доведеться із ляльководами! Адже це підлі НАТО напало на Росію! Ну чи ось-ось нападе. Квіти були. Але паперові та пластмасові. Вже у Росії. І не для всіх — тільки якщо пощастило. Для когось — це спецоперація з "демілітаризації" і "денацифікації" частини "єдиного народу", що збунтувалася. Для когось – спосіб заробити, здобути "трофеї" або отримати компенсацію для сім'ї (хоча б у вигляді білої "Lada Granta") – у разі смерті. Для когось народна війна. Із мережевою структурою опору окупації та важкою романтикою партизанського підпілля, добре знайомої чи то за радянською літературою — на кшталт "Молодої гвардії" Фадєєва, чи то за пострадянськими фільмами про ОУН та УПА. (Хоча тепер у складі ЗСУ є Служба спеціальних операцій, яка досить професійно організує та координує партизанський рух. За експертними оцінками "BBC News", у Херсонській та Запорізькій областях близько 60% випадків партизанського опору – заслуга СЗГ; близько 40% – самодіяльність неорганізованих або самоорганізованих народних месників.) Все, що відбувається, виявилося величезною несподіванкою для всіх: і для Кремля, який приймав рішення, спираючись на уявний успіх у Криму 8 років тому. І для російських солдатів, покинутих це рішення виконувати. І для української держави, яка виявилася значно міцнішою, ніж про це було прийнято думати. І для українського народу, який сам себе звик вважати народом-жертвою, але раптом виявився здатним до самоорганізації та героїчного, самовідданого опору. Захід не вірив у можливість повномасштабного українського опору, тож Україні передавали зброю та боєприпаси з розрахунком насамперед на міську та партизанську війну — "Javelin", "NLAW", "Stinger". Мовляв, ми свої посольства з Києва евакуювали, а ви там якось самі. Один із найголовніших показників, за яким у Кремлі приймалося рішення про вторгнення на територію України, був партизанський рух у Криму, Севастополі та ЛДНР, починаючи з 2014 року. Точніше, його відсутність. Мовляв, якщо немає партизанів, немає резонансних терактів проти представників російської чи проросійської влади, отже Україна — фейкова недодержава, український народ — фантазія істориків-русофобів, українство — шкідлива хвороба ("химера", за Левом Гумільовим), від якої треба вилікувати росіян людей, які проживають на споконвічно російських землях. І вони справді так думали! (Багато хто — продовжують думати подібним чином навіть майже через півроку найжорстокішого опору з боку "неіснуючої держави" і "вигаданого народу"!) До речі, як з'ясувалося, кримські та донбаські партизани були і є. Просто їхня діяльність майже не пов'язана з яскравими та гучними акціями. А от на "нових територіях" (як любовно кремлівці називають окуповані Херсонщину, частини Запорізької та Харківської областей) партизанський рух виявився динамічнішим і менш законспірованим: постійно гримлять вибухи — злітають на повітря машини з колаборантами, "гауляйтерами" та російськими солдатами, то цілеспрямовано вбивають у будинках місцевих адміністрацій, хтось сам намагається сховатись (навіть імітуючи психічне захворювання) — щоб не дістали. На жаль, окупаційне насильство породжує партизанське насильство. Для росіян на даний момент, поки в росії не оголошено загальну мобілізацію, існує лише один спосіб перервати цей ланцюг насильства та безглуздих смертей — своїх та чужих: відмовитися від участі у колективному самогубстві. Інакше кажучи, відмовитися від участі у вбивстві інших людей — з дуже високою гарантією бути вбитим самому: чи то американською "HIMARS" і "М777", чи то старою радянською зброєю, чи новими українськими партизанами. Україна, на відміну від Росії, завжди мала проблеми з державністю та державницьким інстинктом, а вже імперського пафосу не спостерігалося ніколи. Натомість непогано було з майданами, бунтами, горизонтальною самоорганізацією, боротьбою за свободу та протестом проти будь-яких узурпаторів та окупантів. Раніше головним брендом Мелітополя були знамениті чорні черешні, а Херсонщини — ще більш знамениті кавуни херсонські (цього сезону їх їдять росіяни). Тепер головним брендом стають, схоже, партизани. І не випадково "Партизани" — це назва одного із сіл області: за часів громадянської війни махновщина на Херсонщині мала величезний розмах, а в роки Другої світової тут яскраво відзначились і підпільники ОУН, і радянські партизани. Це дуже складне практичне та етико-філософське питання: чи слід на зло відповідати злом — насильством на насильство, вбивствами на вбивства, стратами на страти, ракетними бомбардуваннями на ракетні бомбардування? Християнська етика, на перший погляд, відкидає принцип таліону та протиставляє йому смиренність, милосердя, прощення, любов до Бога та ближнього. Однак коли нападник вбиває все і всіх, що тобі дорого і близько: людей, міста, будинки, школи, лікарні, православні храми, музеї, електростанції йдеться не про таліон, а про опір злу силою, який, за словами філософа Івана Ільїна , "є справою благим, праведним і належним". І це складне питання — у що переросте народна скорбота і яке обґрунтування партизанської боротьби переможе в українському випадку: старозавітний принцип таліону та проекти праведної помсти чи християнський імператив перетворення і розчинення зла? Поки що найбільш цінним та осмислюваним досвідом вважається ізраїльська. Так, у вересні 1972 року на олімпіаді в Мюнхені палестинською терористичною групою "Чорний вересень" було захоплено 11 ізраїльських спортсменів. Протягом доби всі вони були вбиті. За наступний рік трапилося 11 загадкових смертей людей, які мають відношення до мюнхенського вбивства (одного вбили помилково, кілька людей було вбито або постраждали випадково – під час терактів) – ця акція відплати з боку "Моссад" отримала назву "Гнів Божий". Досі багато речей у соціально-політичній та військовій інфраструктурі Ізраїлю існують у "миготливому" режимі. Як казала Голда Меїр, "по-перше, у нас ядерної зброї немає, а по-друге, якщо буде потрібно, то ми її застосуємо". Ізраїльські спецслужби "Моссад", "Шабак" ("Шин-Бет"), а також "Армія оборони Ізраїлю" ("ЦАХАЛ") у справі ліквідації ліквідаторів народу Ізраїлю діють за схожою методологією: з одного боку, поза легальним правовим полем, з інший – не надто приховуючи власні методи роботи. В українській суспільній свідомості стала популярною тема про паралелі між ситуацією, в якій Україна існує з 24 лютого, та ситуацією, в якій Ізраїль існує всю свою новітню історію. Тобто коли сусіди вирішили, що тебе бути не повинно — від слова "зовсім". Коли ти – демократія, а сусіди – похмурі авторитарні диктатури. Коли ти хочеш і можеш не тільки "оборонку", але також і "хай-тек", і космос, і медицину, і біотехнології, і багато чого ще з високих технологій. І коли мені помста, і я віддам. Інакше кажучи, коли гнів божий дістане ворогів твого народ, які відзначилися нелюдськими злочинами, у будь-якому ведмежому розі Росії, у будь-якому віддаленому бурятському селі, у будь-якому високогірному чеченському чи дагестанському аулі. Хороша світова кон'юнктура цін на енергоносії передбачала Росії, російським народам, російській економіці чудову перспективу для життя та розвитку на найближче десятиліття. Але тепер головна російська життєва перспектива – це смерть. Смерть України. Смерть за Україну – за "демілітаризацію" та "денацифікацію". Смерть – за приєднання Херсонської області та референдум у Запорізькій. Смерть – за те, щоб сім'ї виплатили 7 млн руб. "гробових". Смерть – від нездатності жити. Ну коли, ну коли до кожного росіянина дійде, що життя — і своє, і чуже — важливіше і цінніше за смерть? І що ми взагалі народжуємося на світ заради життя, а не заради небезпечних ігор зі смертю в "російську рулетку"? Важливо: думка редакції може відрізнятися від авторської. Редакція сайту не відповідає за зміст блогів Джерело: 44.ua
КНУ імені Шевченка закриває аудиторії: що відбувається
КНУ переходить на дистанційне навчання:...
Read moreDetails
