Упродовж багатьох століть любовну лірику писали переважно чоловіки. Відмовляючи у праві говорити, жінкам тим охочіше віддавали роль музи-натхненниці. Про жінок, яким присвячували свої шедеври видатні поети, написано цілі бібліотеки.
Утім, з огляду на нерозвиненість у нас біографічного жанру, ми й сьогодні більше знаємо про героїнь віршів британських чи німецьких поетів, аніж вітчизняних. Цей сюжет – про адресаток інтимної лірики Максима Рильського.
"Спіле кохання"
Ліричний герой Максима Рильського найбільше цінує у коханні момент розставання, момент, коли пережите от-от обернеться спогадом, ще одною коштовністю в колекції ненатло призбираних поетичною пам'яттю вражень.
Кохання визріває, "спіє" ("Вже й любов доспіла під промінням теплим, // І її зірвали радісні уста") у згоді з природними змінами й ритмами, як плід чи квітка під сонцем, і вміння любити включає й чутливість до цих не нами встановлених законів.
Пейзажним тлом інтимної лірики Максима Рильського найчастіше були жовті осінні поля, примарне павутиння бабиного літа, безлюдні шляхи, які зваблюють мандрівника, обіцяючи таємне знання, що дається лише подорожнім.
Виправдання за синє і жовте
У це важко повірити, але при кінці сорокових поет мусив виправдовуватися за рядки "ген поля жовтіють, і синіє небо", бо в них пильні інтерпретатори побачили уславлення "націоналістичного" українського прапора. І автор всерйоз запевняв, що жовті поля під синім небом – то таки реалізм, а не ідеологія.
Читайте також: Не тільки Україна повинна вшанувати Уласа Самчука – письменник
Осінь – назагал час прощання, в'янення, засинання й завмирання, так само й кохання о цій порі приходить до неминучого кінця. Розлука здебільшого не стає трагедією; Рильський воліє говорити про любовну науку, виховання почуттів, навіть про "умілість" – тож "вміє розставатись той, хто вмів любить".
1945 роком датований один з кращих циклів любовної лірики Максима Рильського "Остання весна". Зачудована вдячність долі за неочікувано дорогий пізній дарунок, "за щастя без міри, за муку без міри", за "труєне вино" кохання, хоч, може, воно лиш намріяне.
Вміти розставатись
Болісний сумнів і недовіра руйнують гармонію, і, як чи не завжди у цього поета, остаточним виправданням стає творчість. Знову звучать мотиви упоєного щастям солодкого світу: у пориві вдячного захвату ліричний герой ладен віддати "всю душу" навіть не коханій жінці, а цілій "щасливій землі", де "все тобою // Напоєне, як провесна водою":
Всю душу віддать за ці хмари мінливі,
За те, що й тебе отіняє хмарина,
Всю душу – землі цій віддати щасливій,
Бо топчуть її твої ніжки, єдина!
В апофеозі першого повоєнного літа злилися і радість повернення на рідну землю по тяжких випробуваннях, і сподівання оновлення, і кохання полудня віку, хай і наскрізь оксиморонне, недовірливо-рефлексивне.
Адже у цих віршах багато знаків запитання; мед віддає тут гіркістю, а вино – трутизною, ймовірно, саме тому, що відчуття гріховності й крихкості несподіваного щастя змушує героя аналізувати те, що засадничо не піддається ніякому аналізові.
Раціональний погляд породжує підозри, чи автентичність переживання не підмінюється поетичною риторикою:
Чи, може, все це – лиш література,
Примара мук, яких і не було,
І без причини тінь якась похмура
Набігла раптом на твоє чоло?
Поет п'яніє від самого звуку,
Він сам собі вигадує життя…
Сама героїня (добре знаний в інтимній ліриці Рильського образ "чужоземки", загадкової – і тим принаднішої – жінки із затіненим вуаллю лицем) водночас знана й незнана, найрідніша – і зовсім чужа.
Урешті, після болісного розриву, остаточним виправданням, розгрішенням і розв'язком усіх сумнівів стає таки поезія:
Все на світі повік не вмирає,
І в ефірі живе кожен звук.
Через тисячу літ хтось піймає
Білий стиск твоїх трепетних рук.
Роман з сивою головою
Цикл присвячено Валерії Познанській: їхній роман тривав кілька років.
Познайомившись із жінкою на врученні Сталінської премії 1943 (у списку лауреатів, представленому в "Большой Советской Энциклопедии", її імені немає, проте це, очевидно, лише означає, що розробка поліпшення процесу коксування вугілля, за яку знаний хімік отримала відзнаку в Кремлі, була так званою "закритою", оборонною), Рильський до кінця війни використовує будь-яку можливість поїхати з Уфи, де його родина жила в евакуації, до столиці.
Передавав дружині, Катерині Миколаївні, дарунки (якось Володимир Сосюра привіз від нього зі столиці флакон духів і коробочку пудри), а сам усе затримувався. Ще й пише виправдальні вірші:
На землі усяк буває,
Кінь і той ся спотикає,
Хоч дві пари ніг.
Син тоді ганив батька, але Катерина Миколаївна воліла все згладжувати, покладатися на час.
Читайте також: Дмитро Гордієнко: замість медалей – Колима і забуття
Епілогом до цього біографічного епізоду став триптих "Вірність" – вишукана стилізація освідчення таки ж дружині, вдячність за "довгі гони", перейдені разом, вибачення за власну "сваволю".
Це кохання й потому довго живило творчість. Дмитро Павличко розповів про одну московську зустріч 1954 року, що, ймовірно, долучається якраз до цієї історії.
"Делегація поетів України жила в готелі "Советская", і декілька днів я мав можливість бачитися й спілкуватися з Максимом Рильським як із сусідом по кімнатах. Одного разу я повертався досить пізно додому. В готелі панувала нічна тиша. Я підіймався по сходах, які ведуть у широкий хол другого поверху. Раптом у тому холі я побачив Максима Тадейовича.
Він стояв, приклякнувши на одне коліно, перед якоюсь дуже гарною жінкою, і читав вірш. Вони обоє мене не бачили. Я навшпиньки вернувся назад надвір, щоб не розладнати цієї лицарської сцени. Я був вражений. Вражений молодістю і грацією сивого, статечного поета-академік! Наступного дня Максим Тадейович усміхався до мене так, ніби хотів сказати – це добре, що ви повернулись. Думаю, краєм ока він бачив мене тоді на сходах, але ні слова не сказав".
Покинути родину поет таки не зважився. Але київські сувеніри Валерії Познанській Рильський передавав багато років за кожної нагоди.
Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube
