Позаминулого тижня в Україні остаточно врегулювали питання заборони дискримінації українськомовних користувачів сфери послуг. Разом із українськомовними громадянами, що є такими за своєю природою, дискримінація повинна припинитися і щодо носіїв інших мов, які живуть в Україні, вивчили тут мову, скажімо, навчаючись в університеті, і не зобов'язані знати російську або будь-яку іншу для вільного й безпроблемного життя тут
Про це у своєму блозі на site.ua пише Gala Kavun, повідомляє UAINFO.org.
Ясна річ, від цього вибухнула частина суспільства, що представляє "рускій мір" і принципову "какуюразніцу". Що тут скажеш? Свою “програмну” статтю із поясненнями, що це не заборона їхньої мови (справа переважно у російській, звичайно – саме її адепти так голосно обурюються), а дозвіл вільно використовувати мою, я оприлюднила раніше. І звідтоді моє ставлення не змінилося.
Можна, звісер, довго спростовувати міфи утопістів-самоуків, які, скажімо, ставлять у приклад Швейцарію як багатомовну країну, що процвітає. Але їм раджу спочатку познайомитися з історією становлення цієї країни. Дізнатися про те, що на відміну від унітарної України, у Швейцарії федеративний лад (навіть повна назва цієї країни – Швейцарська Конфедерація), і кожен її кантон має окремий Парламент, а також конституцію. Ну, і що мова кожного кантону, ясна річ, є мовою автохтонного населення тієї чи іншої території – і це основне.
Тобто там є цілий комплекс політичних утворень, кожне з яких має певні атрибути, зокрема й мовний атрибут. Водночас, якщо, звичайно, дійсно цікавитися, а не розкидатися фейками, можна знайти інформацію і про різні курйози, у які потрапляють тамтешні політики, намагаючись спілкуватися декількома офіційними мовами, і чи дійсно всі швейцарці володіють усіма чотирма чи бодай трьома мовами (спойлер – це досить рідкісне явище). Утім двома державними мовами все ж повинен володіти будь-який випускник школи. І головне в цій тезі слово “державними”. Його чомусь легко опустити, аби продовжувати доводити "неправомірність" закону про мову.
Але замість того, щоб розвивати цю тему, я б хотіла поговорити про один невдалий аргумент обурених законним правом українців вимагати обслуговування державною мовою. Це так звана "багатонаціональність" України. Міф, що був запущений ще в 1990-х і закріпився після перепису населення 2001 року, коли з’ясувалося, що в Україні мешкають понад 130 національностей.
Однак не лише в Україні, а й у більшості країн світу живуть, зокрема, і представники неавтохтонного населення. Проте цей факт не робить багатонаціональними Польщу чи Китай. Попри те, що загалом суспільство може бути різноетнічним, тобто в одній країні дійсно можуть мешкати представники різних народів, це не робить цілу країну багатонаціональною за визначенням. Вся річ у тому, що в багатонаціональних країнах одразу декілька народів є державотворчими. При цьому, звичайно, має підтримуватися певна історична тяглість.
Читайте також: Наша давня церковна мова була українською – свідчать найоб'єктивніші свідки
Країни також бувають двонаціональними – тоді, коли два народи є державотворчими. Це, зокрема, Канада, яку сьогодні багато хто також ставить за приклад. Втім її "двомовність" є здебільшого вдаваною, адже за даними владних структур країни, тільки 17% населення є двомовним, при цьому такі канадці не розселені рівномірно країною. Найбільша частина білінгвів проживає у франкомовному Квебеку. Про історичні передумови такої двомовності, нехай і умовної, й історичні відмінності загалом говорити, вважаю, зайве – для цього щонайменшк необхідний окремий огляд. Але варто виділити основне. Мовне питання породило в Канаді перманентну боротьбу двох різних культур та етносів, яка триває і сьогодні. При цьому це призвело до того, що близько 60% жителів Квебеку не ідентифікують себе канадцями.
У Канадi є два рiзнi народи (із деяким внутрішнім поділом на підгрупи), із двома мовами i культурами. Вони є державотворчими для цієї країни. У цьому факті й ховається відповідь на іронічне питання обурених мовним законом, чому, мовляв, "канадці не говорять канадською". Та тому що державотворчими націями там є англійці (зараз це англоканадці) і французи (зараз це франкоканадці, частину яких – квебекуа – визначають як окремий етнос, іноді як підгрупу поряд з акадійцями, франкосаскачеванцями, франкоонтарійцями тощо), попри те, що в Канаді мешкають і корінні народи, і представники безлічі націй зі всього світу. Відповідно й державні мови там – англійська та французька. При цьому ці народи не складають одного цілого. Тому й держава – двонаціональна.
В Україні все зовсім навпаки. Протягом кiлькох столiть, один народ був роздiлений помiж рiзними державами, але попри це залишився єдиним народом, неодноразово намагаючись втілити власну державність.
Що про це кажуть соціологи?
Для словосполучень "багатонаціональна країна" і "моноетнічна країна" науковці пропонують конкретні дефініції.
Передусім багатоетнічна держава – це держава, до формування якої більш-менш рівноб мірою доклалися три й більше народи.
Моноетнічна держава сформувалася переважно зусиллями одного народу. Частина дослідників вважає, що аби вважати країну моноетнічною, кількість представників державотворчої нації повинна складати від 60% до 95% усього населення країни, при цьому в державі можуть також жити декілька невеликих корінних народів і діаспор тих народів, які на відміну від корінних мають іншу історичну батьківщину.
За визначенням директора міжнародної неурядової організації Freedom House Адріяна Каратницького, у моноетнічній країні кількість представників однієї нації повинна становити не менше 67% (або дві третини населення).
Відповідно до перепису населення 2001 року майже 78% населення України визнавало себе українцями. Згідно з даними великого соцопитування, проведеного у 2017 році провідними соціологічними центрами країни (КМІС, "Рейтин"г, СОЦІС, а також Центром імені Разумкова), кількість громадян України, які вважають себе українцями за національністю, становить 90,6%.
Тому, звісно, що б не говорили політики, та які твердження ви не зустріли б у підручниках дев'яностих, які за основу брали ще більш ранні праці соціологів, коли Україна ще не мала незалежності, відповідно до міжнародної практики Україна не є багатонаціональною країною за визначенням.
Читайте також: Мовна політика: у чому полягає головна помилка переважно російськомовних лібералів
Право українців на власну мову на власній землі підкреслюється тим, що державотворчий етнос тут є ще й автохтонним (знову ж таки на відміну від тієї ж таки Канади). Автохтонні, корінні народи умовно не мають вибору. Саме ця конкретна країна є їхнім притулком. Лише тому, що якоїсь іншої історичної батьківщини, крім цієї, у них немає. Всі інші Україну для життя обирають. Найчастіше в нашій країні вони обирають бути політичними українцями.
При цьому, ясна річ, поняття стовідсоткової моноетнічності зараз досить розмите. Тому, скажімо, професор Дністрянський відносить Україну до "переважно моноетнічних" держав, зазначаючи що "…переважно моноетнічні держави, понад 80% території яких – ареал розселення одного етносу за наявності порівняно невеликих ареалів компактного розселення етнічних меншин іа малих корінних народів; частка державоформуючого етносу в абсолютній кількості населення – понад 65%, а розселення етнічних меншин має переважно малокомпактний та дисперсно-змішаний характер (Білорусь, Молдова, Румунія, Словаччина, Туреччина, Україна, Фінляндія, Франція та ін.)".
Українська нація – досить архаїчна, у неї досі є абсолютно самобутні старовинні звичаї, які шанують у всіх куточках країни, а елементи мовлення (повноголосся, кличний відмінок тощо), що присутні в мові зараз, позначали її вже в 11–12 століттях. Хоча, звичайно, вона не закрита від світу, тому впродовж віків здобувала в інших і позичала іншим якісь елементи своєї культури.
Водночас серед моїх знайомих є низка людей, у яких один або двоє батьків належать до інших націй, зокрема, до російської. Попри те ці люди ідентифікують себе українцями, формуючи разом із етнічним населенням і представниками корінних народів спільну, вже політичну націю.
Так, тут є поле для дискусії. Але так чи інакше багатонаціональність держави не визначається тим, що певна частина її населення є, як у нашому випадку, зросійщеною та говорить відповідно російською мовою. А якщо говорити про представників саме російської діаспори, то вони були заселені в Україну переважно за часів СРСР. Етнічні ж українці живуть на цій території століттями.
Насправді це велике щастя, коли люди, що приїхали до України або ж народилися тут у сім’ях представників діаспор, люблять цю країну та вважають її рідною. Внесок кожного у формування кращого майбутнього є неоціненним. І це, звичайно, не розмова про те, що Україна ставиться чи повинна ставитися до когось вороже. Навпаки – ми шануємо тих, хто обрав бути українцями. Серед них є ті, хто щодня лікує, навчає, допомагає. Серед них і ті, хто пліч-о-пліч із нами боронив мову, свободу й кордони. Щоправда, зазвичай ці люди не мали й не мають проблем із вивченням державної мови країни, у якій народилися або яка їх прийняла.
Зміст лише в тому, що міфічна багатонаціональність – точно не аргумент проти права українців говорити, навчатися, отримувати послуги рідною, і що важливо – державною мовою.
Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube
