Софійський собор, Ая-Софія, що колись був найбільшою церквою у світі, стане мечеттю. Турецький лідер Реджеп Таїп Ердоган скасував рішення, яке 1931 року прийняв засновник сучасної Туреччини Мустафа Кемаль Ататюрк, про перетворення священного храму на секулярний музей, пише для "Тижня" Едвард Лукас
Християни побиваються, а поціновувачі хиткої турецької традиції толерантності протестують. У Стамбулі мечетей удосталь. Дивовижна краса споруди могла єднати католиків, православних, мусульман й атеїстів у захопленні спільною спадщиною та, можливо, слугувати докором тим, хто прагне розпалювати багаття колишньої ненависті. Проте нині храм опинився в центрі взаємного обурення. Будь-які короткочасні політичні дивіденди для президента Ердогана ймовірно будуть затьмарені довгочасною шкодою для репутації країни.
Читайте також: Друге вбивство Візантії: що означає рішення Ердогана зробити Святу Софію мечеттю
Президентське рішення також неприємно відлунює всім тим, хто пам'ятає тоталітарну добу у Східній Європі. Нацистські окупанти на свій лад змінювали назви вулиць (привіт, Гітлерштрассе). Радянські окупанти принесли власні назви (Ленінський проспект). Міста й області також переназвали: Царицин став Сталінградом, а згодом Волгоградом. Метою було вкорінити новий лад і його здобутки у свідомості громадськості й водночас стерти спогади про минуле. Кремль особливо переймався спогадами про довоєнну "буржуазно-націоналістичну" епоху у країнах, окупованих після 1945-го. Світ без радянського правління мав ставати огидним і далеким, а також дедалі незбагненнішим. Із бібліотек зникали книжки; цвинтарі, воєнні пам'ятники й культові споруди було знесено чи переобладнано.
Із 1989 року ситуація змінилася. Радянські назви й пам'ятники прибрали як ненависні символи іноземної окупації. Більшість із них передали в тематичні парки або музеї; поодинокі залишили з огляду на їхню художню цінність. Було додано кілька нових назв: Islandijos gatve у Вільнюсі прославляє Ісландію – у лютому 1991 року маленька нордична країна відважно визнала відновлення незалежності Литви. Решта світу воліла не ризикувати викликати радянський гнів. Прага перейменувала вулицю біля російського посольства на площу Бориса Нємцова, щоб ушанувати пам'ять опозиційного політика.
Це кроки слабких, що кидають виклик сильним. Колишні поневолені нації вдихнули перші ковтки свободи й захотіли повернути свою історію, хоч і боялися (і досі бояться) потенціалу Росії, що робить каверзи й чинить тиск. Символічний опір усім додає сміливості, тому ті, кого лякає Комуністична партія Китаю, також шукають захисту в чисельності (побачимося на Тибетській вулиці).
Читайте також: Червоне колесо: Росія мститься за Сандармох і присипає кров пісочком
Із цинічним тріумфалістським рішенням Ердогана щодо Ая-Софії все навпаки: сильні чинять тиск на слабких. Рештки православної церкви в Туреччині нічого не важать у політиці. Будь-яка іноземна підтримка лише зміцнить наратив турецького лідера про те, що країну оточують лихі зовнішні сили, які втручаються у її справи. Зазіхаючи на спадщину Ататюрка, Ердогану також нічого втрачати: від колись могутнього секулярного істеблішменту Туреччини залишилися лише руїни.
Іноді переможці справді можуть переписати історію та перекреслити мапу. Культури, мови і традиції, що зазнали утисків, зрештою доходять до точки неповернення. Хто тепер пам'ятає старих прусів – родичів сучасних литовців, яким судилося не тільки зникнути, а й утратити назву свого народу, що її привласнили німецькі завойовники?
Однак шовіністичний підхід до контролю над культурою відгонить слабкістю. Упевнені стійкі політичні лідери не мають потреби регулювати кожну деталь історії та географії. Для них правда важливіша за догмати, і вони докладають зусиль, щоб об'єднати представників різних традицій і світоглядів. Ая-Софія височітиме у стамбульському небі – і в його історії – ще довго після того, як Ердоганове вразливе его й зарозумілі амбіції будуть поховані в минулому.
Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube
