Недільні протести в Білорусі відбулися в дещо іншому контексті. Сміливість і творчість ті самі, жорстокість оперативників – теж. Проте увага трохи змістилася зі зловживань режиму до ціни, що може вимагати Росія (а Білорусь заплатити) за виживання країни, пише для "Тижня" Едвард Лукас
Переговори минулого тижня між прем’єр-міністром Росії Михайлом Мішустіним (справжня посада – попихач Кремля) і президентом Білорусі Олександром Лукашенком (назвімо його "узурпатор") передвіщають поновлення перемовин про тісніші економічні й політичні зв’язки. Росія надасть фінансову й політичну допомогу Мінську в обмін на підкорення. Більше подробиць стало відомо після зустрічі Лукашенка з російським лідером Володимиром Путіним 14 вересня.
Для Кремля це має сенс із погляду тактики. Ти щось даєш для того, щоби щось отримати. Більша військова присутність у Білорусі, віяння геополітичної слави й шанс (безсумнівно) для посіпак у Москві заволодіти вигідними активами, напевно, варті всіх можливих труднощів і брудної роботи через розгін продемократичних протестів. Проте зі стратегічного погляду цей підхід катастрофічний.
Читайте також: Путін власноруч знищує всі можливості для поглинання Білорусі Росією – Портников
Протести в Білорусі досі вирізнялися тим, що не мали антиросійських чи антикремлівських настроїв. Ніхто не скаржиться на радянське захоплення Білоруської Народної Республіки 1919 року. Ніхто не вимагає відповідальності за злочини, скоєні Кремлем на білоруській території протягом останніх десятиліть. Ніхто не скаржиться на русифікацію за хрущовської доби. Ніхто не розмахує прапорами Європейського Союзу або НАТО, не закликає до рішучого переспрямування геополітичної орієнтації країни на Захід.
Протести зосереджені на простих, невідкладних вимогах: вільні вибори, звільнення політичних в’язнів і припинення жорстоких дій поліції. Росія мала б радіти цьому. Нехай режим Лукашенка розплачується за погане управління. Демократичні виступи в Білорусі, може, і дошкуляють, але хитра, могутня Росія впорається із крахом так само, як 2018 року після падіння клептократичного й авторитарного режиму у Вірменії.
Натомість підтримуючи режим в обмін на те, що сприйматимуть як згубний і принизливий утиск білоруського суверенітету, Кремль спричинить проблему, якої понад усе прагне уникнути – антиросійські (чи принаймні антиколоніальні) настрої у країні, що є його останньою союзницею. Помилка ця не нова. Саме цим Російська Федерація займається з 1991 року. Нині вже складно пригадати взаємну любов і повагу, що панувала між демократами в колишньому Радянському Союзі протягом кількох тижнів і місяців напередодні й одразу після його розпаду.
Читайте також: Протести в Білорусі тривають уже понад місяць, чіткої позиції України досі немає
Пам’ятаю, я спостерігав за масштабними демонстраціями в Москві на підтримку країн Балтії, що ще боролися проти радянської окупації. Я був присутнім на зустрічах, де міська влада Москви й Ленінграда плела змови з лідерами тодішніх радянських республік для повалення Кремля, що душив економіку. Гасло "За нашу й вашу свободу" мало справжній вплив і значення.
Усе стало інакше, коли зрозуміли, що Росія взагалі-то не змінилася. Вона зволікала з виведенням своїх окупаційних сил. Втручалась у справи колишніх поневолених країн, використовувала гроші, пропаганду й підривну діяльність. Колись непрактичне членство в НАТО раптом стало моральною та стратегічною необхідністю. Війни в Грузії та Україні перетворили ці країни на ворогів Росії. Навіть Швеція та Фінляндія, що не входять до НАТО, зрештою усвідомили, що загроза Кремля реальна.
Тепер і помірковані білоруси засвоюють той самий урок: імперіалістична Росія не має ні друзів, ні союзників – тільки підданих. Якщо росіянам доведеться побиватися через утрату "братньої Білорусі", то винуватити муситимуть тільки себе.
Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube
