У середині ХIХ століття французький філософ Алексис де Токвіль спробував зруйнувати стереотип, що панував у суспільстві. Його поділяли і прихильники Французької революції, і її противники. Вони вірили, що Революція була радикальним розривом із минулим. От тільки "прогресисти" цей розрив вітали, а "консерватори" його проклинали
Про це для gazeta.ua пише Володимир Єрмоленко, повідомляє UAINFO.org.
На відміну від них Токвіль помітив одну річ, у якій Французька революція продовжувала те, що почала монархія Бурбонів. Централізацію.
Реформи революціонерів і Наполеона продовжували зміни, що їх започаткував Людовик XIV, вважав Токвіль. Їхня суть була проста: феодальні "князьки" мусили позбутися влади, яку успадкували від Середньовіччя. Уся Франція має бути пронизана щупальцями центральної влади. У кожному регіоні, місті, селищі – "государеве око". "Государем" міг бути король, перший консул, імператор, Національна асамблея, президент республіки – це не мало принципового значення. Монархію та демократію об'єднувало щось більше – централізований клей, що тримав усе разом.
Читайте також: Як покласти край пануванню демократичного феодалізму в Україні
Токвіль мав рацію. Модерна держава відрізняється від середньовічної тим, що династичні зв'язки крові вона заміняє на бюрократичні зв'язки процедур та інституцій. Кров – річ примхлива й заплутана. Будь-який спадкоємець має право на щось і постійно прагне це право розширити. Процедури й інституції – річ раціональна та бездушна: примхи "спадкоємців" вони здатні обмежити уніфікованим державним механізмом.
У цьому парадокс демократії, який уловив Токвіль. Вона дає одночасно більше прав і менше прав. Більше свободи й менше свободи. Кожному громадянинові дає простір, але чітко обумовлює, де він обмежується. Свобода перестає бути безмежною. У цих кордонах ти можеш робити що завгодно. Якщо їх переступаєш, стаєш злочинцем. Наприклад, коли захочеш когось убити.
Будь-яка демократизація – це двосторонній рух. Більше свободи, але й більше правил. Більше простору для самореалізації, але чіткіше окреслення, де цей простір завершується. Менше примусу, але більше контролю.
Українська реформа децентралізації в цьому сенсі може опинитись у великій пастці. Більше грошей і повноважень іде до громад – це добре. Але чи відбувається одночасно інший рух, який децентралізацію балансує? Рух до зміцнення державності, до прозорості вертикалі та чіткого розуміння, де повноваження місцевого самоврядування завершуються? Чи здійснить цей баланс інститут префектів, створення якого передбачає реформа?
Читайте також: Час згадати філософа, який звів нове підґрунтя для розуміння демократїї
Радянський Союз розпався через те, що був занадто централізованим. Сьогоднішня Росія опиняється у кризі, і Білорусь переживає протести громадян із тих же причин.
Але є й інша загроза. У XVIII столітті козацька держава програла битву Російській імперії, бо була занадто децентралізована. Тоді ж зникла Річ Посполита – бо була занадто децентралізованою. До ХІХ століття Італія завжди ставала об'єктом зовнішньої агресії – бо була занадто децентралізованою. США сьогодні переживають грандіозну поляризацію, бо занадто децентралізовані: світ, у якому живуть одні штати, не перетинається зі світом, у якому живуть інші. Сучасний ЄС іде подібним шляхом: все менше спільного публічного простору, все більше "національних особливостей", а точніше – нового авторитаризму. Угорщина та Польща – яскравий приклад.
Децентралізація не є панацеєю. Як і централізація. Вони мають урівноважувати одна одну. Розбалансовані системи не працюють.
Децентралізація – важлива опора сучасної України. Можливо, двигун її розвитку. Але потрібна рівновага, інша опора – міцні інституції центральної влади. Інакше децентралізація призводить до нового феодалізму. Де в кожному місті й області – свій "князьок". Який про спільність та єдність держави і слухати не хоче. І який рано чи пізно забажає відокремитися. Чи стати васалом когось іззовні.
Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube
