Ще 2016 року, коли мільярдер Дональд Трамп виграв президентські вибори у Сполучених Штатах, можна було з великою часткою впевненості говорити про нього як про президента одного терміну – нехай навіть сам Трамп цього не розумів тоді й відмовляється розуміти зараз. І це припущення базувалася на одній простій істині – Трамп, нехай навіть його гасла продовжують поділяти мільйони американців, був і залишається чужинцем у самій системі управління Сполученими Штатами
Про це для "Букв" пише Віталій Портников, повідомляє UAINFO.org.
Річ не в тому, що Трамп викликає алергію в демократів, а в тому, що він викликає схожі почуття й у багатьох республіканців. Республіканська еліта змушена була підтримувати його як кандидата партії та президента, який переміг як кандидат партії, республіканський виборець, нехай навіть до самого Трампа налаштований негативно – голосувати за кандидата, висунутого партією у 2016-му та 2020 роках. Але де в цій історії сам Трамп?
А ось де. Чинний президент Сполучених Штатів став рятівником і могильником республіканців водночас. Після другого терміну Джорджа Буша-молодшого виявилося, що гранди республіканської партії – гідні й сильні політики, такі як Джон Маккейн або Мітт Ромні – і близько не можуть конкурувати з демократичним кандидатом Бараком Обамою, тож Гілларі Клінтон задовго до закінчення другого терміну президентства Обами сприймали як його наступницю не в ролі кандидатки демократів на виборах, а саме як наступницю на посаді президента США – тому й був таким сильним шок ночі виборів 2016 року. Для того, щоб виграти в будь-якого солідного демократичного кандидата (а не було б Гілларі, вже тоді міг би бути Байден), не підходив жоден солідний республіканський кандидат.
Для цього потрібен був Трамп.
Але Трамп – ніякий не республіканець, звичайно. Він бізнесмен, який використав партійну машину Республіканської партії для задоволення свого колосального его – міг би з таким самим успіхом використовувати й демократів, але ось тільки демократи вважали, що в них і так все добре, і не потребували його послуг. Трамову Політика аж ніяк не випадає вважаьт класичною політикою президента-республіканця.
Жоден президент-республіканець не став би виводити Сполучені Штати з міжнародних організацій, лаятися з європейцями, безуспішно метушитися навколо одних авторитарних правителів і так само безуспішно залякувати інших, жоден президент-республіканець не став би працювати на поділ співвітчизників, думаючи винятково про власні електоральні перспективи , а не про перспективи не те щоб навіть країни, а власної партії.
Але Трампові потрібно було тільки одне – аби свято продовжилося. І заради цього він фактично перевернув республіканську піраміду, зробив маргіналів партійним мейнстримом. І так, це серйозний удар по партії, яка ніколи не боялася революцій у найширшому сенсі цього слова – партії Лінкольна, Рейґана й Маккейна, яка зменшилася до партії "чайного товариства".
Читайте також: Після виборів: США та Європі не уникнути головного виклику сучасної світової політики
Й ось тепер ми знову повинні спитати себе: а чи міг на цих виборах солідний республіканський кандидат перемогти Байдена? І ми знаємо відповідь на це запитання. Навіть Трамп уже не зміг. А це означає простий висновок – у двопартійній системі США йдуть дуже серйозні, майже тектонічні зрушення, зумовлені не тільки політичними, а й демографічними змінами.
У скарбничці Трампа взагалі не було молодого електорату, це стосується й республіканців у цілому. Цілком можливо, що ці вибори – взагалі останні, коли республіканський кандидат виграє Техас. А партія, кандидат якої не зможе зібрати достатню для перемоги кількість вибірників не тільки в таких густонаселених штатах, як Каліфорнія і Нью-Йорк, алей у Техасі, просто приречена.
Тому або станеться диво, республіканці знайдуть у собі сили для переформатування і знову стануть тією знаменитою революційною партією, а не клубом підстаркуватих гравців у гольф, або вся політична боротьба зосередиться в самій Демократичної партії між її власними лібералами та її власними умовними соціал-демократами. І той, хто переможе в цій боротьбі, той і ставатиме новим президентом Сполучених Штатів.
Повторюся, так уже мало би бути. Так повинно було бути не тільки 2020 року, але й у 2016-му. Єдине, що змогли протиставити цьому простому політичному й демографічному зрушенню республіканці – це самовпевненого популіста, здатного мобілізувати тих, хто взагалі до Трампа міг не цікавитися політикою і після Трампа не буде.
Якщо за чотири роки республіканці знову вирішать, що в них немає ніякого іншого вибору, крім як бити Трампом із розмаху, вони просто знищать самі себе. Але і змиритися з роллю молодшого партнера, який здатний зупинити опонента тільки за допомогою (поки що) Сенату й (довше) Верховного суду, республіканці швидко не зможуть. Ми вступаємо у роки звикання республіканців до своєї нової ролі в оновленій країн, і зрозуміло, що це будуть непрості роки, тому що республіканська еліта і її виборці відчайдушно боротимуться за політичне виживання.
Але в чому Джо Байден має рацію – так це в тому, що йому доведеться бути президентом всіх американців. Тому що тепер, як це не прикро звучить, а президентом всіх американців може бути тільки президент-демократ. У президента-республіканця, навіть якщо він з’явиться в доступному для огляду майбутньому й навіть якщо це буде не Трамп, цього просто вже не вийде. На жаль.
Що це означає для нас? Взагалі потрібно зрозуміти просту річ: перемога Байдена означає не зміну президента-республіканця президентом-демократом.
Читайте також: Дутому популістові Зеленському не уникнути поразки, він уже здувається – Портников
Перемога Байдена означає зміну президента-популіста президентом-політиком. І в цьому сенсі для України – якщо бути чесним до кінця – кращим був би президент-республіканець, а не президент-демократ. Справжній республіканець, зрозуміла річ. Але його немає йі не видно. Тому потрібно погодитися з тим, що поява в Білому домі людини, яка розуміє, що таке політичний процес – це вже суспільне благо. Те ж саме стосується, зрозуміло, і самого управлінського апарату – Трамп витратив майже три роки, щоби позбутися професійних управлінців і взагалі людей із розумінням політики та власною думкою. І ми побачили, яка катастрофа почалася, коли він урешті майже всіх позбувся. Виховання Зеленського, ігнорування коронавірусу й інші успіхи останнього часу – це коли він вже був сам удома.
За Байдена США почнуть повертатися до традиційної для себе ролі світового лідера. Це означає ще й те, що відносини США й цивілізованого світу в цілому з авторитарними режимами визначатимуться ціннісною шкалою, а не особистими симпатіями й антипатіями президента або його економічними розрахунками й образами, нерідко вельми фантастичними. І так, це дозволить дещо заспокоїтися Пекінові та змусить похвилюватися Кремль. Але й не тільки.
Перемога Байдена означає поступове згасання популізму, неефективність якого була доведена в перші ж місяці пандемії. Конструктори Зеленського змогли проїхатися у хвості цієї комети, коли вона вже втрачала блиск.
Але навіть торік можна було з упевненістю сказати, що Зеленський – це не майбутнє, а минуле нашої країни та світової політики в цілому.
І зараз, після президентських виборів у США, ми можемо констатувати, що цей популістський проєкт вступив у період напіврозпаду, й уже 2021 року Україні доведеться пройти шлях кардинального переформатування влади просто заради власного виживання. Я не знаю, яким буде цей шлях – можливо, дострокові президентські вибори за умови консолідації еліт і відсікання маргінальних із позицій Заходу олігархів, може – дострокові парламентські вибори, завданням яких буде перетворення президента на номінальну фігуру при зосередженні влади в парламенті і уряді. Але те, що це – закінчення проєкту, скоро стане очевидним для всіх, окрім Зеленського.
Так і Трамп ще нічого поки що не зрозумів. Яка різниця.
Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube
