Мій друг і науковий керівник професор Девід Вільямс розповідав, що він плакав, коли дивився відео кривавої розв’язки Майдану. І не тільки тому, що важко втримати сльози, спостерігаючи, як "Беркут" та титушки добивають поранених протестувальників у Маріїнському парку чи розстрілюють повстанців з фанерними щитами на Інститутській.
Врешті-решт, світ знає безліч не менш кривавих революцій, повстань, протестів та "мирних наступів". Наведу лише один приклад. В перебігу "Шарпевілльської бійні" 1960 року в маленькому південноафриканському містечку білі поліціанти вбили 69 чорношкірих протестувальників. До речі, саме ця трагедія стала поворотною точкою у стратегії опору апартеїду: Мандела вирішив, що ненасильницький спротив себе вичерпав і перейнявся створенням озброєного крила Африканського Конгресу, здатного відповідати ударом на удар.
Після 18 років співпраці з лідерами Качинської визвольної армії, яка більш як півстоліття зі зброєю в руках бореться з бірмійською армією за права та автономію найпівнічнішого штату М’янми, Девіда Вільямса важко шокувати сценами насильства на Майдані. Тамадо (бірмійська армія) тільки за 8-9 серпня 1988 року утопила в крові повстання "8888", залишивши, за різними оцінками, від 3 до 10 тисяч трупів по всій Бірмі. Чому ж плакав сивочолий професор, який провів своє життя не тільки в університетських бібліотеках, а й з повстанцями в джунглях?
Читайте також: Іра Дідич: Про смерть говорити незручно, але Ви маєте знати: мій тато загинув на Майдані. 18 лютого
Він плакав, бо бачив на Майдані класичний конституційний момент, коли піднесення і жертовність повстанців давали їм шанс на "новий початок" і право говорити від імені "ми, народ України". Тоді в нас був шанс на свій "Філадельфійський конвент", який відверто знехтував Статтями конфедерації – тодішньою конституцією США – та всупереч їхнім прямим приписам заклав підвалини "більш досконалого союзу", який наразі існує вже третє століття поспіль.
Офіційні лідери Майдану обрали інший шлях: замість конституціоналізації революційної харизми Майдану і нового початку вони зубами вчепились у формальну легітимність. Наче проблема була не в порочній системі влади, а лише і тільки особисто в Януковичі та його кліці. "Революція" Гідності станцювала на граблях Помаранчевої "революції". Начебто сотні тисяч виходили на майдани, десятки віддали життя та сотні були покалічені лише для того, аби змінити вивіски на владних кабінетах та передати частину президентських повноважень парламенту та прем’єру.
Після того, як революція трансформувалась у переворот (коли змінюються обличчя у владі, але не змінюється матриця взаємин держави та громадянина), прихід до влади Порошенка – найбільш "гнучкого" та безпринципного пташеняти з кучмового гнізда – ставав неминучим. А запит на революційні зміни – просто відкладеним у часі.
Петра Олексійовича в Україні Кучми влаштовувало все. В ній він розбагатів, зробив політичну кар’єру, навчився, що своєчасно змінити політичний табір – не зрада, а передбачливість. Він почувався у кучмовій Україні, наче риба у воді. Єдине, що його напевно не влаштовувало, що він – не Кучма. Точніше не Президент України.
2014-го його час настав. Вловивши, як Зеленський у 2019-му, звідки дме вітер народних сподівань, Порошенко в’їхав на Банкову як "президент миру".
Не важко трохи погуглити, аби переконатись, що навіть після Савур-Могили, Іловайська та героїчної оборони Донецького аеропорту, у січні 2015-го, він продовжував наголошувати, що він "президент миру". Миру за будь-яку ціну, як підтвердив "планований відступ" з Дебальцево…
Разючий контраст з Мустафой Ататюрком, який у квітні 1915 року, під час висадки франко-британського десанту на Галліпольський півострів в перебігу Дарданелльської операції, писав своєму 57 полку: "Я не наказую вам наступати, я наказую вам померти. Поки ми будемо вмирати, інші війська і командири зможуть прийти і стати на наші місця". Тоді відчайдушний Ататюрк переміг молодого Вінстона Черчіля, який планував Дарданелльську операцію. Перший Лорд Адміралтейства наймогутнішої імперії, в якій ніколи не заходило сонце і яка безроздільно панувала на морях, змушений був піти у відставку через затятість османського полковника, який захищав і захистив свою землю попри однозначну перевагу союзників і в живій силі, і у техніці, і у вогневій потузі.
Революції та національно-визвольні війни часто ходять разом. Не даремно друга назва Війни за незалежність США (як її називають у Британії) – Американська революційна війна (як її називають у США). У національно-визвольних війнах революції або гартуються і перемагають або гинуть.
Цю істину знають не тільки американці – вона була добре відома вже згаданому Ататюрку (на той час ще Алі Риза-огли Мустафі), Бен-Гуріону чи Еймону де Валера. І саме в революційних змінах часто лежить ключ до перемоги у визвольній війні. Бо саме революції вивільняють фантастичну енергію народу.
Читайте також: "Плине кача" і діра всередині
Я вірю, що саме ця енергія врятувала українську державність у 2014-15 роках. На жаль, цієї енергії забракло, аби довести нашу революцію до логічного скутку та незворотно трансформувати революційну харизму Майдану в нову матрицю взаємин всередині держави Україна.
Без завершення нашої революції, без радикальної зміни взаємин держави та її громадян, ми можемо завершити війну з Росією тільки на умовах Путіна, тобто на умовах відвертої чи прихованої капітуляції. І в цьому головна пастка для "президентів миру". Бо ключ до миру лежить не в Парижі, Берліні, Вашингтоні чи Москві – він лежить у Києві.
Голосування за Зеленського в образі Голобородька було інтуїтивним голосуванням за радикальну, якщо завгодно – революційну, зміну правил гри всередині Україні. На жаль, з блазня не вийшло революціонера. Вийшла бліда копія Петра Олексійовича, "президента миру" і представника істеблішменту, сформованого у добу Кучми. Не даремно становлення "95 кварталу" припало саме на ті часи.
Але те, що ілюзія Голобородька-революціонера тане з кожним місяцем разом із рейтингом Зеленського-угодовця, аж ніяк не свідчить, що запит на революційні зміни кудись зник. Подивіться на соцопитування – українці живуть надією і бажанням змін, які домінують над усіма іншими почуттями.
Нам залишається зрозуміти, що такий бажаний мир можливий лише в результаті завершення революції, радикальної зміни матриці взаємин між державою Україна та її громадянами, а не імені президента. Будь-яка зрада революції буде завершуватись іловайськими та дебальцівськими трагедіями знов і знов. Звичайно, примирення з Путіним можливе також через повернення блудної української доньки до "русского мира"…
І рано чи пізно прийдеться обирати: революційний шлях до миру чи угодовський – у російський полон.
Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube
