«Війна стала фоном». Аліна Михайлова розкритикувала Київ за розваги в день прощання з Олексієм Юковим.
У Києві одночасно відбулися дві події, які оголили болісну суперечність українського суспільства воєнного часу. 8 серпня 2026 року на Майдані Незалежності містяни прощалися з Олексієм Юковим — людиною, яка роками займалася пошуком і поверненням додому загиблих українських військових та цивільних. У той самий день у столиці тривали розважальні заходи, зокрема фестиваль «Вирій» на території ВДНГ.
Саме цей контраст став приводом для емоційного допису депутатки Київради, військовослужбовиці та керівниці медичної служби «УЛЬФ» Першого окремого штурмового батальйону «Вовки Да Вінчі» Аліни Михайлової.
Вона розповіла не лише про загибель Юкова, а й про поранених військових, яких останніми днями доставляють до стабілізаційного пункту. За її словами, протягом трьох днів поспіль медики приймають бійців із тяжкими опіками після термобаричних скидів.
Михайлова поставила питання, яке виходить далеко за межі одного фестивалю чи одного дня: наскільки українське суспільство має право повертатися до нормального життя, коли війна для одних стала щоденною боротьбою за виживання, а для інших — дедалі більше перетворюється на фон новинної стрічки.
Чотири фото з одного дня, але з різних світів
Свій допис Аліна Михайлова почала з фрази «Вони воюють, щоб ми могли жити» та розповіді про чотири фотографії, зроблені в один день.
На одних — Київ.
На інших — східний фронт.
За словами військовослужбовиці, різниця між цими двома реальностями зараз особливо гостро відчувається через її роботу на стабілізаційному пункті.
Михайлова повідомила, що третій день поспіль туди доставляють військових із тяжкими опіками.
Вона описала наслідки термобаричних атак, з якими доводиться працювати медикам:
- тяжкі опіки;
- значні набряки;
- ураження дихальних шляхів;
- проблеми з диханням;
- необхідність негайної стабілізації поранених.
Цей фрагмент її допису важливий для розуміння подальшої критики.
Михайлова не просто порівнює фронт і тил. Вона говорить про різний рівень безпосереднього контакту з війною.
Для військового чи медика війна — це конкретна людина перед ним, її поранення, кров, опіки, біль і боротьба за наступний вдих.
Для цивільного, який перебуває далеко від фронту, війна може обмежуватися повідомленням про обстріл, сигналом повітряної тривоги, новиною про загиблих або коротким відео в соціальних мережах.
Ця різниця сприйняття поступово стає одним із найскладніших соціальних викликів України.
Хто такий Олексій Юков
Окреме місце у дописі Михайлової займає Олексій Юков.
За її словами, він фактично присвятив життя поверненню загиблих людей додому.
Для більшості людей війна закінчується в момент загибелі військового або цивільного.
Для фахівців, які займаються пошуком та поверненням тіл, саме тоді починається інша надзвичайно важка робота.
Йдеться про пошук загиблих, їхню ідентифікацію, повернення родинам та можливість для близьких нарешті отримати місце поховання замість невизначеності та статусу зниклого безвісти.
Михайлова зазначила, що за роки повномасштабної війни команда Юкова знайшла близько двох тисяч загиблих українських військових і цивільних.
8 серпня Київ уже проводжав самого Юкова.
У цьому Михайлова бачить особливо болючий символ: людина, яка роками допомагала повертати загиблих додому, сама стала тією, за ким Україна проводжає останню путь.
В один день Київ прощався і святкував
Саме після цього Михайлова звернула увагу на те, що в той самий день відбувалося в столиці.
Вона згадала фестиваль «Вирій» на ВДНГ та його розважальну програму.
Для неї проблема полягає не в самому факті проведення культурних чи розважальних заходів під час війни. Це принципове уточнення.
Військовослужбовиця прямо пише, що її лякає не фестиваль як такий, а те, що вона називає «нормалізацією прірви».
Тобто йдеться про ситуацію, коли різні частини суспільства настільки віддаляються одна від одної за досвідом війни, що перестають емоційно розуміти реальність одна одної.
Вона ставить питання:
«Невже війна настільки далеко, що перетворилася на фон?».
Це фактично головна теза всього її допису.
Чи повинні українці перестати жити під час війни
Одна з найбільш очевидних відповідей на подібну критику звучить так: «А що тепер — усім перестати жити?»
Михайлова сама передбачає цей аргумент.
Її відповідь — ні.
Вона не закликає українців перестати жити, працювати, спілкуватися, відвідувати концерти, фестивалі чи інші заходи.
Однак вона говорить про інше — про міру та усвідомлення ціни мирного життя.
Це принципова різниця.
Повернення до нормального життя є важливим психологічним механізмом для цивільного населення. Якщо суспільство повністю відмовляється від будь-якої радості, відпочинку та культурного життя, це також має негативні наслідки.
Люди не можуть роками перебувати в режимі постійного страху без психологічної компенсації.
Культура, спілкування, спорт, музика та відпочинок можуть допомагати людям зберігати психічну стійкість.
Але проблема виникає тоді, коли відпочинок починає існувати так, ніби війна відбувається в іншій країні.
Саме цю межу і намагається окреслити Михайлова.
«Мене лякає не фестиваль. Мене лякає нормалізація прірви»
Ця фраза фактично є центральною в її позиції.
«Мене лякає не фестиваль. Мене лякає нормалізація прірви».
Під цією «прірвою» вона має на увазі відстань між двома реальностями.
В одній із них хороший день — це день, коли всі побратими повернулися живими.
В іншій — хороший день може означати вдалий захід, вечірку, концерт, ресторан чи просто звичайний вихідний.
Обидві реальності можуть існувати одночасно. І саме це робить проблему складнішою.
Українське суспільство не може бути цілодобово в стані жалоби.
Але воно також не може дозволити собі повністю витіснити війну зі свого життя, поки тисячі людей щодня ризикують загинути.
Чому суспільство поступово адаптується до війни
Психологічна адаптація до тривалої небезпеки є природним процесом.
На початку повномасштабного вторгнення для більшості українців кожна новина про загибель була шоком.
Повітряна тривога могла зупинити роботу міста. Вибухи викликали масову паніку.
Повідомлення про загиблих сприймалися як особиста трагедія навіть людьми, які не знали загиблого. Через кілька років війни ситуація змінилася.
Людина фізично не здатна щодня переживати однаковий рівень страху та болю. Тому психіка адаптується.
Це дозволяє працювати, виховувати дітей, планувати майбутнє та продовжувати життя.
Однак у цієї адаптації є і небезпечна сторона. Якщо людина перестає реагувати на війну взагалі, вона може почати сприймати її як звичайний фон. Тоді смерть десятків людей стає черговою новиною. Поховання військового — ще одним відео в стрічці. Зруйнований будинок — статистикою.иПоранення військових — професійною проблемою медиків.
Саме проти такого перетворення війни на «фоновий шум» і виступає Михайлова.
Небезпека «касти тих, хто воює»
Ще одна важлива теза допису стосується поступового відокремлення військових від цивільного суспільства.
Михайлова пише про ризик того, що війна може перетворитися на «професію» окремої групи людей. Це дуже небезпечна тенденція.
Українські військові не є окремою соціальною категорією, яка існує незалежно від решти суспільства. Це громадяни, які виконують завдання із захисту держави. Однак із часом між військовими та цивільними може виникати дедалі більша психологічна дистанція.
Військовий повертається із фронту і не завжди може пояснити цивільному, що саме він пережив.
Цивільний часто не може зрозуміти, чому певні побутові проблеми для військового здаються незначними. Військовий бачить щоденну небезпеку. Цивільний бачить можливість працювати, відпочивати та будувати плани. Ця різниця неминуче породжує конфлікти.
«Вони воюють, щоб ми могли жити» — але що означає «жити»?
Фраза «вони воюють, щоб ми могли жити» стала одним із найбільш поширених пояснень ролі військових у суспільстві.
Проте Михайлова ставить незручне запитання: якщо військові справді воюють за можливість цивільних жити, чи означає це, що цивільні повинні жити так, ніби війни не існує? Її відповідь — ні.
На її думку, свобода та безпека, які суспільство отримує завдяки військовим, мають породжувати не тільки вдячність, а й відповідальність.
Ця відповідальність може проявлятися по-різному:
- підтримкою армії;
- допомогою військовим та їхнім родинам;
- донатами;
- волонтерством;
- відповідальним ставленням до інформації;
- участю у житті громади;
- збереженням пам'яті про загиблих;
- повагою до військових і ветеранів;
- готовністю не відгороджуватися від проблем фронту.
Водночас відповідальність не означає, що кожен цивільний має відмовитися від особистого життя.
Саме баланс між цими двома крайнощами і є головною проблемою.
Чому суспільна прірва небезпечна
Якщо різниця між фронтом і тилом буде збільшуватися, це може мати довгострокові наслідки.
Серед основних ризиків:
- зростання нерозуміння між військовими та цивільними;
- конфлікти навколо мобілізації;
- недовіра до державних інституцій;
- відчуття несправедливості серед військовослужбовців;
- соціальна ізоляція ветеранів;
- конфлікти між родинами військових та іншими громадянами;
- зниження готовності суспільства підтримувати армію;
- нормалізація втрат;
- поступова втрата персонального зв'язку з темою війни.
Останній пункт особливо важливий.
Поки загиблий має ім'я, родину, друзів, побратимів та історію життя, суспільство сприймає його як людину. Коли він перетворюється на цифру в статистиці, психологічна дистанція збільшується. Саме тому історія Олексія Юкова для Михайлової має особливе значення.
Людина, яка допомагала родинам знаходити та повертати загиблих, нагадує, що за кожною цифрою стоїть конкретне життя.
Водночас вимагати від цивільних постійної жалоби — теж небезпечно
У цій дискусії існує і протилежна крайність. Якщо суспільству фактично сказати, що будь-яке святкування, концерт, фестиваль чи розвага під час війни є морально неприйнятними, це може призвести до іншої проблеми.
Люди можуть втомлюватися від постійного відчуття провини. Виникатиме запитання: чи маю я право посміхатися, якщо хтось загинув?иЧи можу я піти на концерт? Чи можу я відсвяткувати день народження? Чи можу я провести час із дитиною?
Очевидно, що суспільство не може функціонувати за принципом безперервної жалоби. Війна саме тому і ведеться, щоб люди могли продовжувати життя. Тому проблема не в самому факті існування розваг. Проблема — у втраті зв'язку між комфортом цивільного життя та ціною, якою цей комфорт забезпечується.
Київ не перебуває поза війною
Ще одна ключова теза Михайлової — безпека столиці не є природним станом.
Київ може залишатися відносно безпечним порівняно з містами поблизу фронту не тому, що війна його оминула.
За цією безпекою стоять військові, протиповітряна оборона, сили оборони, медики, рятувальники, енергетики, волонтери та інші люди, які щодня забезпечують функціонування держави.
Михайлова формулює це жорстко:
«Київ без росіян навколо — не природне явище і не даність».
Ця думка важлива саме в контексті столиці. Киянин може провести вечір у ресторані, відвідати концерт чи фестиваль і повернутися додому. Але можливість такого вечора залежить від того, що в цей момент відбувається далеко від центру столиці. Десь військовий чергує на позиції. Десь медик приймає пораненого. Десь оператор дрона стежить за противником. Десь рятувальник працює після удару. Десь військові ризикують життям, щоб ворог не наблизився до міста.
Чому історія Юкова стала символічною
Олексій Юков у цій історії символізує ще один аспект війни — необхідність повертати загиблих.
Його робота нагадує, що війна не закінчується для родини в момент загибелі військового.
Навпаки, після повідомлення про смерть може початися багаторічний шлях пошуку, ідентифікації та повернення.
Саме тому смерть людини, яка присвятила себе поверненню інших, має особливо сильний символічний вимір.
8 серпня Київ одночасно побачив два обличчя війни. Одне — на Майдані, де люди проводжали загиблого. Інше — у місцях, де місто продовжувало жити своїм звичним життям. Між ними немає юридичного протиріччя. Але існує моральне питання, яке й поставила Михайлова.
Скільки пам'яті про ціну війни повинно залишатися у повсякденному житті суспільства?
Це вже питання не лише про один фестиваль
Зводити допис Михайлової лише до критики конкретного заходу було б спрощенням. Її текст значно ширший.
Він про суспільство, яке намагається одночасно вижити та жити. Про людей, які щодня бачать війну безпосередньо. Про тих, хто бачить її через екран. Про військових, які можуть відчувати, що суспільство поступово повертається до довоєнної моделі життя. Про цивільних, які намагаються зберегти психічну стійкість. Про загиблих, пам'ять про яких не повинна зникати після завершення церемонії прощання. І, зрештою, про питання відповідальності.
Яким може бути баланс
Україні доведеться навчитися жити з війною ще тривалий час.
Це означає, що суспільство не може залишатися в постійному стані шоку.
Потрібно працювати, виховувати дітей, створювати культуру, підтримувати економіку, розвивати міста та навіть відпочивати. Але паралельно необхідно зберігати зв'язок із фронтом. Це може означати:
- системну підтримку військових;
- участь бізнесу у допомозі армії;
- якісну політику пам'яті;
- гідне ставлення до загиблих;
- підтримку родин полеглих;
- інтеграцію ветеранів;
- доступність психологічної допомоги;
- регулярну комунікацію між військовими та цивільними;
- відповідальне проведення масових заходів;
- відмову від демонстративної байдужості до війни.
Не йдеться про заборону радості. Йдеться про те, щоб радість не перетворилася на повне витіснення реальності.
Найбільша загроза — не танці, а забуття
Дискусія навколо фестивалю може швидко перетворитися на суперечку про те, чи «можна розважатися під час війни». Але це надто вузьке прочитання.
Головне питання полягає в іншому: чи здатне суспільство одночасно продовжувати життя та пам'ятати, завдяки кому воно це життя має.
Можна сміятися. Можна танцювати. Можна ходити на концерти. Можна зустрічатися з друзями. Можна будувати плани. Але водночас можна пам'ятати про людей, які не можуть цього зробити.
Можна розуміти, що нормальність у Києві не виникла сама собою. Можна не сприймати безпеку як гарантію, яка існуватиме завжди. Можна не дозволяти загиблим перетворюватися на чергові цифри статистики.
Саме про це говорить Михайлова, коли заперечує проти фрази «вони воюють, щоб ми могли жити», якщо за нею не стоїть усвідомлення ціни.
Її головний докір не до тих, хто продовжує жити. Він до суспільства, яке може почати жити так, ніби ті, хто забезпечує це життя, більше не мають до нього стосунку.
«Не зробити їхню смерть фоновим шумом вашого “повноцінного життя”», — закликає військовослужбовиця.
Ця теза і є головним питанням, яке після її допису залишається перед Києвом та всією Україною.
Війна не повинна забирати у людей право на життя.
Але й життя під час війни не повинно забирати у суспільства пам'ять про тих, хто за це право платить найвищу ціну.
Ще не підписані на наш Telegram-канал "Головні новини Києва – 44.ua"? Тоді долучайтесь, щоб бути в курсі усіх актуальних, важливих та перевірених новин Києва, Київської області та України.
Джерело: 44.ua
