Ікони під матрацом: проблема приватного споживання мистецтва

Нещодавнє оприлюднення електронних декларацій парламентарів і вищих держслужбовців країни викликало шквал, до котрого важко додати ще хоч щось – стільки тут емоцій, спостережень, інтуїтивних припущень і навіть (а це в українських публічних дискусіях рідкість) раціональних аргументів, зазначає в своєму блозі на "Новому часі" директорка "Мистецького арсеналу" Олеся Островська-Люта. Однак є дещо, що вислизнуло з поля загальної уваги.

І це не питання, чому українські формальні еліти цінують історичне мистецтво вище, ніж сучасне. З цим, мені здається, все зрозуміло: цінність давніх ікон, барокового живопису і навіть антикварної зброї підтверджена часом. Із ними все зрозуміло, а із сучасним мистецтвом – ні.

Воно може вирости в ціні, а може впасти. Може узагалі зникнути з історії мистецтва, а може стати іконою свого часу. Але це останнє трапиться не скоро – щонайменше через десятки років. Одним словом, інвестиція в сучасне мистецтво більше схожа на венчурний бізнес: пробуємо, перевіряємо, десь вистрілюємо, десь програємо, і таким чином прогресуємо.

Читайте також: Atlantic Сouncil: Чому одкровення чиновників про готіву, автівки й церкви змінять Україну назавжди

Вкладення в старе мистецтво нагадує безпечне зберігання готівки під матрацом: примноження немає, але і втрат, швидше за все, не буде. Старе мистецтво в такій системі координат – та сама готівка, просто в іншій формі. А хто наважиться звинуватити українську людину в прагненні до стабільності, навіть якщо це сталість матеріального накопичення "на чорний день" в обсягах, які вражають найсміливішу уяву? Для українців, які поколіннями живуть в химерному світі, що регулярно перевертається з ніг на голову, безпеки багато не буває. А наші топ-чиновники – плоть від плоті суспільства, такі ж українці, як і всі інші. Багатьма в нашому суспільстві рухає не так жадоба, як страх – страх опинитися в бурхливому морі чергової суспільної трансформації у розбитому човні без вітрила і рятувальних жилетів. І цей страх робить людей відразливими у їх споживанні.

То що ж у такому разі вислизнуло з уваги? Мені здається, вислизнуло те, що про твори мистецтва в е-деклараціях говорять як про приватну справу. Ідеться, здебільшого, про мотивацію і поведінку приватних людей, а не людей-інститутів. І я припускаю, що саме так на себе дивиться більшість фігурантів усієї цієї трагікомедії про колекціонування. Це їх приватна справа. І саме тому це ось такий тип творів мистецтва, і саме тому вони зберігаються в домашніх колекціях, а не в публічних музеях, де могли б збагатити все суспільство самим навіть фактом свого експонування чи фахового зберігання.

Що в цьому не так? Спробую пояснити. У Західній Європі музеї і філантропія виросли з аристократичної культури. Наприклад, Лувр, лондонська Національна галерея, мадридський Прадо, навіть Ермітаж – це все колишні королівські колекції, спочатку відкриті до публічного огляду наприкінці XVIII – початку XIX століття, а з часом передані в публічну власність. Чому? Бо монарх несе відповідальність перед своїм народом. Це основа аристократичної культури – вона стоїть на відповідальності перед підданими. Лише приватна особа цієї відповідальності не має. Це одна з ґрунтовних відмінностей буржуазії від аристократії. Бізнесмен нікому нічого не винен. А сюзерен винен.

Читайте також: 119 нардепів-мільйонерів отримували компенсацію на житло

Культура розвитку музеїв, меценатства і патронату над наукою і мистецтвами росте саме з аристократичної культури. Це її історичне коріння. Звичайно, я говорю про ідеальний тип, а не про практичну дійсність, де можливі різні комбінації всього з усім. Так от, українська культура накопичення мистецтва відрізана від оцього аристократичного кореня. В останні десятиліття вона у принципі розвивалася тільки як приватна, а не суспільна справа. Мені здається, це ще одна причина, чому під усіма цими матрацами виявилося стільки ікон. Символічно, звісно, а не буквально.

Наш клас тих, хто ухвалює рішення, не мислить себе в категоріях відповідальності перед суспільством, а здебільшого в категоріях приватної справи. Це часто приватні особи на публічній сцені, нащадки світу буржуазії і селянства, а не світу аристократів. Знову-таки, символічно. І це прекрасно для розвитку конкретних підприємств – дух власності, самозарадності – це те, що дозволяло українцям виживати в найбільш криваві і голодні часи. Але це геть недобре для розвитку політики й економіки, для власне розвитку суспільства. Те, що нас рятує в часи кризи, нас же паралізує в часи, коли треба розвиватися.

Е-декларації стали наочною демонстрацією, чому в Україні так важко з розвитком освіти, науки і культури. Генеза наших еліт виявляється бар'єром для розвитку цих таких необхідних суспільству речей. Я би навіть сказала, речей, без яких немає повнокровного суспільства. Що робити? Витягувати себе, як Мюнхгаузен з болота за волосся. Менше накопичувати для власного приватного споживання і більше віддавати, наприклад, музеям. Через силу, затиснувши зуби. Такі історії теж, на щастя, є. Наприклад, лише нещодавно я була на церемонії передачі творів Микити Кадана до колекції Національного художнього музею, куплених на кошти бізнесмена Юрія Когутяка зусиллями галеристки Марини Щербенко. Я не хочу, щоб це звучало, як підлабузництво, але добра справа має бути визнана і оприлюднена, так само, як усі ці підматрацні багатства. Цінуючи добрі жести, ми заохочуємо справді відповідальну поведінку. І лише так зможемо перейти від приватного споживання мистецтва до розвитку культури і науки заради всього суспільства.

Сообщить об ошибке — Выделите орфографическую ошибку мышью и нажмите Ctrl+Enter


Вам понравиться

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован.


Загрузка...